.

Кредит та його суть(курсова робота)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
7 8130
Скачать документ

Курсова робота на тему:

Кредит та його суть

План.

Вступ.

Сутність кредиту. Теоретичні концепції кредиту.

Поняття та ознаки кредиту.

Об’єкти та суб’єкти кредиту.

Теорії кредиту.

Форми, види та функції кредиту.

Висновок.

Вступ.

За своєю сутністю та механізмом впливу на процес суспільного відтворення
кредит є однією з найскладніших економічних категорій. Щодо цього він
поступається хіба що тільки категорії грошей. кредит — це суспільні
відносини, що виникають між економічними суб ‘єктами у зв ‘язку з
передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів (вартості)
на засадах зворотності, платності та добровільності. Кредитні відносини
мають ряд характерних ознак, які конституюють їх як окрему самостійну
економічну категорію — кредит.

Кредит існував не завжди. Він виник на певному етапі розвитку людського
суспільства. Його винайдення вважають одним з найгеніальніших відкриттів
людства поряд із винайденням грошей. Причини його виникнення слід шукати
насамперед не у сфері виробництва, а у сфері обміну, де продавці товарів
протистоять один одному як власники, як юридичне самостійні особи.

Коли товарно-грошові відносини почали ставати більш-менш регулярними,
взаємовідносини між товаровиробниками іноді набували особливого
характеру:

продавцеві потрібно було продати товар, а в покупця не було грошей, щоб
його купити (тому що він ще не виготовив свій товар або виготовив, але
не продав його з тих чи інших причин). За таких умов акт купівлі-продажу
товару не міг відбутись. І тут випадково, як і багато інших винаходів
людства, був відкритий кредит — за на явності довіри продавця до покупця
товар був проданий з відстрочкою платежу, у кредит. Таким чином, кредит
виник і розвинувся на основі функції грошей як засобу обігу. З його
виникненням гроші, окрім функції міри вартості і засобу обігу, стали
виконувати й функцію засобу платежу, однією з ознак якої є розрив у часі
між передачею товару і грошей із рук у руки. Отже, кредит полегшував
реалізацію товарів. Саме в цьому й полягає найбільш поширена причина
необхідності кредиту. Але пізніше кредит розвивався, і необхідність у
ньому стала обумовлюватися не тільки потребами сфери обміну, а й інших
сфер суспільного відтворення — виробництва, споживання.

В умовах сучасного розвитку товарного виробництва, коли воно набуло
загального характеру, стан економічних зв’язків не тільки в межах однієї
країни, айв усьому світі дуже ускладнився. За таких умов його навіть
неможливо собі уявити без кредиту. Адже внаслідок спеціалізації
виробників на виготовленні певних товарів і викликаного нею кооперування
суспільне виробництво перетворилось у свого роду величезний замкнутий
ланцюг тісно пов’язаних між собою товарно-грошовими відносинами ланок —
товаровиробників, продавців, споживачів. І щонайменше порушення у
будь-якій із цих ланок може призвести до того, що вона не розрахується
за своїми зобов’язаннями з іншими його ланками. Як наслідок, може бути
порушений нормальний обмін товарами між окремими учасниками
товарно-грошових відносин, тобто цей ланцюг може «розірватись». Саме в
цьому полягає абстрактно-теоретична можливість кризи збуту товарів у
суспільстві, котра стає реальною, якщо подібні порушення набувають
масового характеру. Все це досить негативно може вплинути на
фінансово-господарську діяльність цілого ряду учасників суспільного
відтворення. Тому суспільство повинно мати у своєму розпорядженні такі
економічні інструменти, з допомогою яких можна було б запобігати
перебоям у сфері суспільного виробництва, загалом суспільного
відтворення. Одним із найважливіших таких інструментів і став кредит.
Звідси існування товарного виробництва і пов’язаного з ним товарного
обігу є найбільш загальною економічною причиною необхідності кредиту.

СУТНІСТЬ КРЕДИТУ. ТЕОРЕТИЧНІ

КОНЦЕПЦІЇ КРЕДИТУ

2.1. Поняття та ознаки кредиту.

За своєю сутністю та механізмом впливу на процес суспільного відтворення
кредит є однією з найскладніших економічних категорій. Щодо цього він
поступається хіба що тільки категорії грошей. Тому в економічній теорії
протягом кількох століть ведуться дискусії навколо питань, пов’язаних із
сутністю та роллю кредиту. Ці дискусії тривають і досі. Найбільш
поширеними в економічній літературі є два підходи до визначення сутності
кредиту:

—ототожнення кредиту з цінністю, яка передається одним економічним
суб’єктом іншому в позичку. При такому підході увага дослідника
зміщується на саму позичку, її правову форму, що зумовлює вихолощування
з кредиту його економічного змісту;

—ототожнення кредиту з певним видом економічних відносин, які формуються
в суспільстві. Такий підхід дає можливість глибше дослідити економічні
аспекти кредиту, економічні чинники його існування, основи та
закономірності його руху. Тому цей підхід у сучасній літературі
переважає. Він покладений в основу висвітлення сутності кредиту і в
цьому підручнику.

За своєю сутністю кредит — це суспільні відносини, що виникають між
економічними суб ‘єктами у зв ‘язку з передачею один одному в тимчасове
користування вільних коштів (вартості) на засадах зворотності, платності
та добровільності. Кредитні відносини мають ряд характерних ознак, які
конституюють їх як окрему самостійну економічну категорію — кредит.

Основними ознаками відносин, що становлять сутність кредиту, є такі:

— учасники кредитних відносин повинні бути економічно самостійними: бути
власниками певної маси вартості і вільно нею розпоряджатися;
функціонувати на основі самодостатності та самоокупності; нести
економічну відповідальність за своїми зобов’язаннями. Без цього вони не
зможуть набути статусу ні кредитора, ні позичальника. Щоб стати
кредитором, економічний суб’єкт повинен накопичити у власності певну
суму вільних коштів, якими може вільно розпоряджатися. А щоб стати
позичальником, суб’єкт повинен мати передумови для накопичення в
майбутньому у своїй власності достатньої суми вільних коштів для
повернення боргу;

— кредитні відносини є добровільними та рівноправними. Тільки за цих
умов вони будуть взаємовигідними і зможуть розвиватися по висхідній.
Інакше ці відносини будуть згасати і розриватися, тобто втратять
здатність до розвитку. Економічна самостійність суб’єктів,
добровільність, рівноправність та взаємна вигода роблять кредитні
відносини внутрішньо адекватними ринковим відносинам, зумовлюють їх
розвиток на ринкових засадах;

— кредитні відносини не змінюють власника цінностей, з приводу яких вони
виникають. Кредитор залишається власником переданої в борг вартості, а
позичальник одержує її лише у тимчасове розпорядження, після чого
повинен повернути власникові. Незмінність власника в кредитних
відносинах вимагає особливо чіткого і дійового правового їх оформлення,
щоб захистити інтереси власника. Якщо такий захист не забезпечується
правовими засобами, то кредитні відносини втрачають свої визначальні
ознаки і перетворюються в щось інше, ніж кредит. У цьому зв’язку
інтереси кредитора для правового захисту є більш пріоритетними, ніж
інтереси позичальника;

— кредитні відносини є вартісними, оскільки виникають у зв’язку з рухом
вартості (грошей чи матеріальних цінностей). Проте вони не є
еквівалентними, тому що кожне переміщення вартості не супроводжується
зустрічним рухом відповідного еквівалента. Однак вартість переміщується
на зворотних засадах, тобто після певного періоду ці кошти повертаються
назад у висхідне положення. Можливість їх неповернення робить позицію
кредитора у цих відносинах досить вразливою, ризикованою’. Для захисту
своїх позицій кредитори повинні мати переважні права при визначенні
доцільності кредитування та розміру плати за кредит;

Завдяки цьому для виникнення таких відносин має бути високий рівень
довіри між учасниками, особливо кредитора до позичальника. Тому фактор
довіри нерідко розглядається як ключова складова сутності кредиту і
вирішальна передумова його функціонування. При цьому слід зауважити, що
довіра є чинником не тільки моральним, а й економічним.

— нееквівалентність кредитних відносин значно посилює в механізмі їх
реалізації роль чинника платності, за яким позичальник повертає
власникові більшу масу вартості, ніж сам одержує від нього. Така плата,
що називається процентом, має подвійне призначення:

1) компенсувати кредитору втрату доходу у зв’язку з переданням
відповідної суми коштів у чуже розпорядження та можливі збитки на
випадок неповернення позички;

2) стимулювати позичальника до підвищення ефективності використання
одержаних у позичку коштів.

Платність істотно відрізняє кредитні відносини від інших видів вартісних
відносин, є тільки їх видовою ознакою.

Кредитні відносини на мікроекономічному рівні є перервними, тобто після
повернення одержаної в борг вартості і сплати процента вони
перериваються. Проте на макроекономічному рівні кредитні відносини
підтримуються безперервно як безперервний рух вартості в процесі
суспільного відтворення. Закінчуючи відносини з приводу однієї суми
вартості чи з одним контрагентом, економічні суб’єкти постійно вступають
у кредитні відносини з іншими контрагентами чи з тими самими, але з
приводу інших сум вартості. Тому кредитні відносини виходять за межі
відносин двох економічних суб’єктів і мають характер загальносуспільних.

Безперервність та платність кредитних відносин визначають ще одну
характерну їх рису — здатність забезпечувати зростання вільної вартості,
тобто її капіталізацію. Відтак формується особлива самостійна форма
капіталу — позичковий капітал. Зі становленням капіталістичного способу
виробництва, коли кредитні ресурси стали важливим джерелом формування
промислового і торгового капіталу, позичковий капітал, а разом з ним і
кредит набули особливого суспільного значення. Кредит, по суті, став
іманентною формою руху позичкового капіталу.

Кредит як форма суспільних відносин має багато спільного з іншими
економічними категоріями — грошима, фінансами, торгівлею, капіталом та
ін. Зокрема, всі вони є вартісними категоріями, обслуговують рух
вартості в процесі відтворення. Вони тісно переплітаються між собою
функціонально. Так, гроші як засіб платежу з’явилися на ґрунті кредитних
відносин. Вони успішно обслуговують їх і нині. Кредит у функції
перерозподілу вартості обслуговує рух капіталу, сприяє формуванню
фінансових ресурсів, розвитку торгівлі. Особливо тісно пов’язаний кредит
з грошима, і цей зв’язок дедалі посилюється в міру розвитку суспільного
виробництва й ускладнення економічних відносин .

Водночас кредит — це цілком самостійна категорія, що функціонує поряд з
іншими категоріями, не замінюючи жодної з них і не поступаючись їм
сферою свого призначення.

Від грошей (як грошей) кредит відрізняється такими рисами:

— у них різний склад суб’єктів-носіїв відповідно грошових і кредитних
відносин: у першому випадку ними є продавець і покупець, у другому —
кредитор і позичальник, які можуть не збігатися;

— у них різний характер руху вартості: в суто грошових відносинах має
місце зустрічне, еквівалентне переміщення двох різних форм вартості —
товарної і грошової, а в кредитних відносинах — нееквівалентне
переміщення вартості в грошовій або в товарній формі;

— у них різне суспільне призначення в процесі відтворення. Гроші
призначені забезпечити реалізацію споживної вартості і довести її до
кінцевого споживача. Вони також є засобом накопичення реалізованої
вартості. Кредит призначений задовольняти тимчасові потреби в додаткових
коштах одних економічних суб’єктів та сприяти вигідному розміщенню
вільних коштів — для других. Навіть якщо кредит здійснюється в грошовій
формі, таке його іманентне призначення від цього не змінюється. І
навпаки, якщо кредит (замість грошей) забезпечує доведення виробленої
вартості до кінцевого споживача (продаж товару з відстрочкою платежу),
він не замінює грошей в реалізації цієї вартості:

коли настає строк погашення кредиту, тільки гроші можуть забезпечити
еквівалентний платіж за товар, хоч виступає він у формі погашення боргу;

— кредит за сферою використання є більш «вузькою» категорією, ніж гроші.
Гроші обслуговують реалізацію всього ВВП (крім бартеру), розподіл і
перерозподіл його вартості, а кредит обслуговує рух тільки частини ВВП у
процесі відтворення. Тому учасниками грошових відносин є всі юридичні і
фізичні особи суспільства, а кредитних відносин — тільки певна частина
їх;

—рух грошей від одного економічного суб’єкта до іншого (у некредитних
відносинах) завжди супроводжується зміною власника відповідної вартості,
представленої грошима: право власності на гроші переходить від платника
до одержувача. При кредитному переміщенні вартості власником її завжди
залишається кредитор. Навіть продаючи товари у кредит, продавець
зберігає за собою право власності на них, яке підтверджується
поверненням вартості при погашенні боргу покупцем. Зокрема, завдяки
широкому розвитку кредиту гроші набувають ще одного статусу — статусу
капіталу, і їх суспільне призначення роздвоюється на гроші і на капітал.

Отже, кредит і гроші — це дві самостійні економічні категорії, кожна з
яких має своє специфічне призначення, сферу використання та характер
руху вартості.

Істотні відмінності є між кредитом і фінансами. На відміну від кредиту,
фінанси формуються в процесі розподілу вартості (кредит — у процесі
перерозподілу), рух вартості у фінансових відносинах пов’язаний зі
зміною власності, не є зворотним і платним, визначається переважно
неринковими, адміністративно-вольовими чинниками. Фінанси і кредит
функціонують переважно паралельно, на відокремлених економічних
сегментах, доповнюючи, а не підміняючи, один одного. І навіть у тих
випадках, коли фінанси і кредит використовуються на одному й тому ж
самому економічному сегменті, вони не знеособлюються, а зберігають свою
видову специфіку.

Наприклад, при виконанні державного бюджету можуть використовуватися як
суто фінансові відносини (податки та бюджетне фінансування), так і
кредитні (державні позики). Проте якщо фінансові відносини по закінченні
бюджетного року в основному завершуються, то кредитні відносини будуть
продовжуватися доти, доки держава не погасить усю суму державного боргу,
пов’язаного з формуванням даного бюджету.

Істотно відрізняється кредит і від торгівлі, насамперед нееквівалентним
рухом вартості при кредитуванні. У торгівлі рух вартості здійснюється на
еквівалентних засадах. Разом з тим кредит і торгівля теж тісно
переплітаються: торгівля все частіше здійснюється в кредит, а кредит
організується на засадах торгівлі борговими зобов’язаннями.

Для конкретизації сутності кредиту потрібно розглянути окремі елементи
кредитних відносин. Ними є об’єкти та суб’єкти кредиту. Об’єктом кредиту
є та вартість, яка передається в позичку одним суб’єктом іншому.
Суб’єкти кредиту — це кредитори і позичальники. Взяті разом, ці елементи
створюють структуру кредиту (рис. 1).

2.2. Об’єкти та суб’єкти кредиту.

Об’єкти кредиту можуть передаватися одним суб’єктом іншому не тільки у
формі позички, айв інших формах, зокрема прокату, лізингу, позики тощо.
У цих випадках відносини між суб’єктами теж мають ознаки кредитних,
проте реалізуються вони дещо по-іншому, ніж при передачі вартості в
позичку.

Рис. 1. Структура кредитних відносин

Позичена вартість як об’єкт кредиту є реальною, тобто має бути наявною і
фактично переданою кредитором позичальнику. Така передача оформляється
відповідною угодою з дотриманням вимог чинного законодавства і
називається позичкою. Надання позички породжує кредитні відносини між
партнерами, які стають їх суб’єктами— кредитором та позичальником. Тому
поняття кредиту ширше за поняття позички, бо передбачає не тільки факт
надання останньої, а й відносини між сторонами, що виникають у зв’язку з
наступним погашенням позички, з урегулюванням взаємних претензій,
пов’язаних з несвоєчасним поверненням позички позичальником чи
порушенням умов договору кредитором тощо. Тому позичка є ключовою ланкою
кредитних відносин.

Позичена вартість може бути в грошовій формі, у формі товарів, виконаних
робіт, наданих послуг. Незалежно від форми позичена вартість є реальною
цінністю і має бути збережена в процесі кредитних відносин, але не у
своїй первісній формі, а за своїм обсягом. Наприклад, якщо в позичку
передані товари, то це не значить, що позичальник повинен повернути
кредитору ті самі чи такі самі товари, а лише їх повну вартість у формі,
яка задовольняє позичальника, тобто у грошовій формі. Запорукою
збереження позиченої вартості є її ефективне використання позичальником,
яке забезпечить її відтворення через певний час. Це стосується як
використання позиченої вартості на виробничі цілі, так і на особисте
споживання.

Кредитори — це учасники кредитних відносин, які мають у своїй власності
(чи розпорядженні) вільні кошти і передають їх у тимчасове користування
іншим суб’єктам. Кредиторами можуть бути фізичні особи, юридичні особи
(підприємства, організації, установи, урядові структури тощо), держава.
Особливе місце серед кредиторів посідають банки. Вони спочатку
мобілізують кошти в інших суб’єктів, у тому числі і на засадах
запозичення, а потім самі надають їх у позички своїм клієнтам. Тому
банки можна розглядати як колективних кредиторів.

Позичальники — це учасники кредитних відносин, які мають потребу в
додаткових коштах і одержують їх у позичку від кредиторів. Характерною
ознакою позичальника є те, що він не стає власником позичених коштів, а
лише тимчасовим розпорядником. Тому його права стосовно використання цих
коштів дещо обмежені — він не може вийти за межі тих умов і цілей, які
передбачені його угодою з позичальником. З цього погляду позичальник
перебуває в певній залежності від кредитора. Проте це не заперечує
рівноправності сторін у кредитних відносинах.

Позичальниками можуть бути всі ті особи, що й кредиторами:

фізичні особи, всі юридичні особи, держава. Особливу роль серед
позичальників виконують банки — вони є не тільки колективними
кредиторами, а й колективними позичальниками: позичають гроші одночасно
у великої кількості кредиторів та у великих обсягах.

Кредитори і позичальники набувають цей статус добровільно, на договірних
засадах. Це дає їм можливість найповніше задовольнити свої потреби і
захистити свої інтереси, які у кожної зі сторін кредиту відмінні.
Зробити це у випадку, коли один з економічних суб’єктів примушує іншого
бути його кредитором, просто неможливо, оскільки сторони тут не брали на
себе відповідних зобов’язань. Наприклад, за станом на 1 січня 2000 р.
загальна сума заборгованості юридичних осіб за невиплаченою заробітною
платою в Україні становила 6,4 млрд. грн. Це примусове залучення
юридичними особами у свій оборот коштів фізичних осіб, яке за зовнішніми
ознаками нагадує кредит. Але між цими сторонами не було добровільної
угоди, інтереси кредиторів виявилися не захищеними, вони зазнають
збитків (через інфляцію та неодержання плати за користування їх
коштами). Тому цих суб’єктів не можна вважати суб’єктами кредиту, тобто
кредиторами і позичальниками. Це скоріше фінансові відносини, хоч теж у
деформованому вигляді.

До економічних суб’єктів, які хочуть вступити в кредитні відносини,
тобто стати кредиторами і позичальниками, ставляться певні вимоги. Вони
повинні бути

— юридичне самостійними особами;

— здатними нести майнову відповідальність перед другою стороною, тобто
мати дохід як гарантію виконання своїх зобов’язань;

— взаємно заінтересованими у співробітництві один з одним та готовими
підписати відповідні угоди.

Сутність кредиту, як і його форма, постійно розвивається й
ускладнюється. В основі цього процесу лежить розвиток і вдосконалення
економічних відносин у суспільстві, що визначають зміни в характері
формування вільних коштів, ускладнення і розширення потреб економічних
суб’єктів у додаткових коштах, удосконалення організаційних та правових
відносин між суб’єктами кредиту тощо. Першою формою кредиту, що мала
найпростішу сутність, був лихварський кредит. Характерними ознаками
цього кредиту було те, що він має випадковий характер. Його суб’єктами
на боці кредиторів були просто багаті люди, які надавали в кредит лише
власні кошти, а на боці позичальників — незаможні (селяни, ремісники
тощо). В останніх ще не було чіткого розмежування потреб на виробничі та
особисті. Тому одержання ними позичок зумовлювалося не стільки
виробничими потребами, скільки особистими. Такі позички часто
«проїдалися» і не поверталися, внаслідок чого позичальник потрапляв в
особисту залежність від кредитора.

З переходом до товарно-капіталістичного виробництва відбулося чітке
розмежування виробничих і особистих потреб у запозиченні коштів.
Підтримання і розвиток виробництва стали широкомасштабною сферою
застосування запозичених коштів і стимулювали масове формування вільних
коштів. Водночас значно зросла роль банків як спеціалізованих інституцій
з організації кредитних відносин. Сам кредит набув капіталістичного
характеру і перетворився в суспільний механізм капіталізації економічних
відносин.

У міру розвитку кредитних відносин та підвищення їх ролі в житті
суспільства кредит все більше привертав до себе увагу науковців.
Попервах економічна думка зосереджувалася переважно на самому понятті
кредиту, на пізнанні його сутності. Лише з XVIII ст. розпочалися
дослідження механізму зв’язків кредиту з суспільним виробництвом, що
відкривало шлях для формування суто наукової теорії кредиту. На сьогодні
економічна наука визнає дві провідні теорії кредиту: натуралістичну та
капіталотворчу.

Натуралістична теорія кредиту в загальних рисах зводиться до таких
положень:

– об’єктом кредиту є тимчасово вільний капітал у натурально-речовій
формі;

– кредит — це форма руху матеріальних благ, а тому роль кредиту полягає
в перерозподілі цих благ у суспільстві;

– позичковий капітал є реальним капіталом, тобто капіталом у речовій
формі;

– банки є лише посередниками в кредиті, спочатку акумулюючи вільні
кошти, а потім розміщуючи їх у позичку;

– пасивні операції банків є первинними порівняно з активними.

Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були класики політичної
економії А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. Міль.

А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що об’єктом кредиту є не грошовий капітал,
а капітал у його речовій формі. Гроші, які позичаються, — це лише
технічний засіб перенесення реального капіталу від одного економічного
агента до іншого для використання фактично наявного капіталу; кредит не
створює капітал, він тільки визначає, як цей капітал буде застосований.

На думку А. Сміта, банківські операції можуть сприяти розвитку
виробничої діяльності в суспільстві не збільшенням капіталу, а його
перетворенням на активний і продуктивний капітал, чого не було б за
відсутності банків.

Погляди на кредит класиків політекономії розвивали і такі відомі
економісти, як К. Маркс, Ж. Сей, А. Вагнер, А. Маршалл та ін.

Натуралістичний підхід до трактування сутності й ролі кредиту мав не
тільки теоретичне значення, а й помітно впливав на банківську і грошову
політику тієї доби. Це стосується, зокрема, так званої грошової школи,
представники якої об’єдналися навколо акта Р. Піля (1844 р.), котрий
обмежував випуск банкнот в Англії вузькими рамками золотого
забезпечення. Якщо позичковий капітал — це лише дзеркальне відображення
реального капіталу, то випуск банкнот має обмежуватися їх повним золотим
забезпеченням.

Заслугою натуралістичної теорії було те, що її представники не просто
визнавали зв’язок кредиту з процесами виробництва, а виходили з
первинності виробництва і вторинності кредиту;

вони переконливо доводили, що кредит сам по собі не може створювати
реального капіталу, що останній виникає тільки в процесі виробництва. З
цих позицій прихильники натуралістичної теорії трактували процент як
частину прибутку, створеного в процесі виробництва, визнавали залежність
норми процента від норми прибутку. Усе це було кроком уперед у вивченні
кредиту, сприяло розкриттю утопічності концепцій щодо його «чудодійної»
сили у створенні капіталу, у розвитку суспільного виробництва.

Проте натуралістичний підхід мав і суттєві недоліки, зумовлені тим, що
класики не змогли до кінця з’ясувати різницю між позичковим і реальним
капіталом. Нагромадження позичкового капіталу вони розглядали лише як
відображення нагромадження реального капіталу.

Визначаючи похідний характер кредиту від виробництва, А. Сміт і Д.
Рікардо не побачили його зворотного впливу на сферу виробництва, на
оборот реального капіталу. Роль банків вони зводили до простих
посередників у кредиті, не визнаючи їх активного впливу на процес
відтворення. Така однобічність позначилася і на трактуванні сутності
позичкового процента. Вони не розгледіли залежності процента від зміни
попиту на позичковий капітал і його пропозиції, відносної самостійності
руху процента і його впливу на зміну ринкової кон’юнктури.

У міру зростання ролі кредиту й банків у розвитку виробництва, заміни
справжніх грошей кредитними засобами обігу, використання кредиту й
банків у державному регулюванні економіки послаблювалися передумови для
дальшого розвитку натуралістичної теорії кредиту. Обмежуючи кредитні
можливості банків масштабами їхніх пасивних операцій, ці концепції
дедалі частіше вступали в суперечність із реальною дійсністю в
грошово-кредитній сфері. Тому вони замінювалися іншими теоріями —
експансіоністською, відтворювальною, фондовою, які формувалися в складі
так званої капіталотворчої теорії кредиту.

Сутність капіталотворчої теорії кредиту визначається такими основними
положеннями:

• кредит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, багатством, а тому
розширення кредиту означає нагромадження капіталу;

• банки — це не посередники в кредиті, а «фабрики кредиту», творці
капіталу;

• активні операції банків є первинними щодо пасивних.

2.3. Теорії кредиту.

Основоположником капіталотворчої теорії кредиту був англійський
економіст Дж. Ло. Згідно з його поглядами, кредит не залежить від
процесу відтворення і відіграє важливу самостійну роль у розвитку
економіки.

Поняття кредиту поєднувалося з грошима й багатством. На думку Ло, за
допомогою кредиту можна залучити і привести в рух усі невикористані
виробничі можливості країни, створити багатство й капітал.

Банки він розглядав не як посередників, а як творців капіталу. Для
цього, на його думку, достатньо лише активно розширювати кредит за
рахунок випуску грошей. Щоб розірвати вузькі межі обігу повністю
забезпечених грошей, Дж. Ло пропонував випускати нерозмінні грошові
знаки. Шляхом розширення кредитування за рахунок емісії незабезпечених
банкнот він обіцяв у короткий строк збагатити країну. Однак ці ідеї на
практиці провалились. Як тільки створений Дж. Ло банк розпочав випуск
незабезпечених банкнот, вони катастрофічне знецінились і банк
збанкрутував. Це на тривалий час підірвало довіру до капіталотворчої
теорії і зміцнило позиції прихильників теорії натуралістичної.

Проте в міру розвитку кредитної системи, акціонерних банків і чекового
обігу капіталотворча теорія знову відродилася. Особливо сприяв цьому у
другій половині XIX ст. англійський економіст Г. Маклеод. На відміну від
Дж. Ло він стверджував, що кредит не створює капіталу, а сам є
капіталом, причому продуктивним, оскільки дає прибуток у вигляді
процента; банки — «фабрики кредиту», вони створюють кредит, а значить і
капітал. Розглядаючи банки як «фабрики кредиту», Г. Маклеод цілком
логічно доводив, що вирішальна роль у їхній діяльності належить активним
операціям. На його думку, банки через депозитну чи готівкову емісію
можуть здійснювати кредитні операції, унаслідок яких потім формуються
депозити.

Г. Маклеод, на відміну від Дж. Ло і завдяки його невдалим експериментам
з емісійним банком, уже розумів, що капіталотворення з допомогою кредиту
не може бути безмежним. Він попереджав, що у здатності банків
помножувати капітали криється велика загроза. Тому Г. Маклеод навіть
ставив завдання знайти межі «розумного» збільшення обсягів кредиту. Усе
це стало помітним внеском у розвиток капіталотворчої теорії кредиту, а
водночас і кроком до зближення з натуралістичною теорією.

Кредитна політика, що базувалася на капіталотворчій теорії, дедалі
більше набирала експансіоністського характеру, у зв’язку з чим сама
теорія стала називатися експансіоністською.

Першими зробили спробу пристосувати постулати капіталотворчої теорії до
потреб державно-монополістичного регулювання економіки австрійський
економіст Й. Шумпетер і німецький економіст А. Ган.

Й. Шумпетер у своїй книжці «Теорія господарського розвитку» дійшов
висновку, що основним рушієм економічного розвитку є кредит. Це
зумовлено тим, що банки, надаючи кредит, випускають в обіг нові платіжні
засоби, які є капіталом, оскільки використовуються підприємцями для
розширення виробництва.

Ототожнивши кредит із капіталом, Й. Шумпетер оголосив кредит і банки
вирішальними чинниками розвитку виробництва, здатними запобігти
економічним кризам, інфляції, забезпечити процвітання суспільства. Він
впритул підійшов до розроблення кредитних методів економічного
регулювання.

Ще далі в розроблення кредитної політики згідно з ідеями капіталотворчої
теорії кредиту просунувся А. Ган. На відміну від своїх попередників, А.
Ган зробив спробу пояснити механізм капіталотворчої функції кредиту.
Найповніше вона може розкритися під час кредитування за контокорентом. У
такій формі банки задовольняють потреби підприємств не тільки в
короткострокових, а й у довгострокових кредитах, а отже і в капіталах.
За контокорентом банк може будь-коли збільшити «купівельну силу»
підприємства, необхідну для залучення в його оборот робочої сили і
матеріальних цінностей. Збільшення виробництва і зростання цін
зумовлюють додатковий попит на кредит. Такий механізм забезпечує
зрощування банків з підприємствами, їх постійний контроль над
економікою.

Виходячи з цього А. Ган розробив рекомендації щодо широкого використання
кредитної політики для підтримування високої економічної кон’юнктури.
Змінюючи умови кредитування, постійно форсуючи надання позик, банки
можуть створити стільки «купівельної сили», скільки необхідно, щоб
збільшити попит, запобігти кризі надвиробництва, згладити коливання
економічного циклу. Рекомендації А. Гана користувалися великою
популярністю в 20-ті роки, коли глибокі економічні кризи регулярно
уражали капіталістичний світ. Проте тривала гіперінфляція в самій
Німеччині сприяла падінню авторитету капіталотворчих рекомендацій. Під
тиском цих обставин він дещо переглянув свої позиції. Замість політики
постійної кредитної експансії А. Ган почав радити періодично проводити
кредитну рестрикцію.

Проте це не означало принципової відмови А. Гана від капіталотворчої
теорії кредиту. Уже в 1960 р. він стверджував, що значна частина
висунутих ним у 20-ті роки положень, які гостро критикувалися тоді його
опонентами, в кінцевому підсумку набули загального визнання. І це
справді так. Усі сучасні теорії грошово-кредитного регулювання,
передусім кейнсіанського напряму, базуються на основних постулатах
капіталотворчої теорії кредиту.

Дж. М. Кейнс повністю сприйняв основні положення капіталотворчої теорії
і запропоновану А. Ганом ідею використання її в інтересах державного
регулювання економіки. Слідом за А. Ганом Кейнс вважав, що кризи й
безробіття можуть бути послаблені втручанням емісійного банку й уряду в
економічні процеси.

М. Кейнс уважав за можливе посиленням кредитної експансії збільшити масу
грошей в обігу і пропозицію позичкового капіталу. Проте вплив цього
чинника на збільшення попиту, а отже на послаблення кризового спаду і
зростання зайнятості, він бачив не прямим, а опосередкованим — через
ставку процента. Якщо внаслідок кредитної експансії ставка процента
знижується, то послаблюється перевага ліквідності і зростають
інвестиції, які дають таку саму або більшу норму прибутку. Це сприяє
швидкому виходу з кризового стану. У тому самому напрямі діє розширення
платоспроможного попиту з боку населення, що стимулюється зростанням
схильності до споживання через зростання доходів і зменшення процента за
умов кредитної експансії.

Установлена Кейнсом залежність зростання економічної активності й
зайнятості від зниження позичкового процента, а в кінцевому підсумку —
внаслідок кредитної експансії, базувалася на кількісній теорії грошей і
капіталотворчій теорії кредиту. Проте Дж. Кейнс розумів «вузькі місця»
обох теорій і у своїх побудовах механізму грошово-кредитного регулювання
хотів їх обійти. Він теж відмовився від ідей своїх попередників щодо
безмежних ка-піталотворчих можливостей кредиту та банків і радив поряд з
кредитними інструментами широко використовувати інші заходи для
регулювання економіки. Більш детально погляди Кейнса щодо регулятивної
ролі грошей та кредиту розглянуті в розділі 7.

Деякі положення капіталотворчої теорії кредиту широко застосовують у
своїх теоретичних побудовах представники неокейнсіанства та
кейнсіансько-монетаристського синтезу. Методи грошово-кредитної
експансії та рестрикції, що базуються на ідеях капіталотворчої теорії,
міцно ввійшли в сучасну світову практику грошово-кредитного регулювання
ринкової економіки.

Разом з тим накопичений досвід теоретичного аналізу кредиту та
практичного його використання в політиці макроекономічного регулювання
свідчить про те, що в тривалому спорі представників натуралістичної та
капіталотворчої теорій жодна зі сторін не перемогла. Істина, як завжди,
знаходиться посередині. Банки виявилися і посередниками, і «фабриками»
грошового капіталу, їх активні операції хоч і є первинними відносно
пасивних, але держави чітко обмежують обсяги цих операцій. Позичковий
капітал хоч і здійснює самостійний рух, проте він не може зовсім
відірватися від реального капіталу і самостійність його має відносний
характер. Тому сучасна наукова думка з теорії кредиту розвивається теж
по шляху синтезу окремих ідей натуралістичної та капіталотворчої теорій.

ФОРМИ, ВИДИ ТА ФУНКЦІЇ КРЕДИТУ

Методологічні основи класифікації форм і видів кредиту. Питання про
форми та види кредиту з практичного погляду не має такого важливого
значення, як інші складові теорії кредиту. Можливо, цим пояснюється
надто вільне трактування цього питання в більшості публікацій з теорії
кредиту. Важко віднайти навіть два підручники, в яких давалось би
однакове трактування сутності та асортименту, форм і видів кредиту. І
справа не тільки в різній їх кількості, а й у тому, що нерідко одне й те
саме поняття одні автори називають формами кредиту, інші — видами, і
навпаки. Деякі автори говорять лише про форми кредиту і зовсім не
згадують про види. Такий різнобій може негативно впливати на практику
організації кредитування, зокрема на розроблення її
нормативно-інструктивного забезпечення.

Для науково обгрунтованого вирішення цього питання потрібно насамперед
виробити єдиний методологічний підхід до визначення критеріїв
класифікації кредиту. На наш погляд, такий підхід повинен враховувати:

— відмінності самих понять форми та виду;

— відмінності у внутрішній структурі кредиту та її окремих елементів;

— практичну доцільність та зручність у користуванні.

У загальноприйнятому розумінні форма — це зовнішній, найбільш загальний
вияв певного предмета чи явища, який хоч і пов’язаний внутрішньою їх
сутністю, але не розкриває її. Оскільки кредит — явище суспільне
(економічні відносини), про форму його можна говорити з певною умовністю
як про найбільш загальний вигляд, якого він може набувати в процесі руху
і який не розкриває його внутрішньої сутності та структури. Тому
критеріїв для вичленення форм кредиту не може бути багато.

Найбільш загальним проявом кредиту, в якому не розкривається його
сутність і внутрішня структура, є форма позиченої вартості, в якій вона
рухається між кредитором і позичальником. Таких форм може бути дві —
товарна (натурально-речова) та грошова. Тому й форм кредиту також може
бути дві — товарна і грошова. Ці форми визначають лише загальні контури
кредиту і не зачіпають його внутрішньої структури. Отже, їх не може бути
багато. Подібні форми можуть мати й інші економічні інструменти —
фінанси, торгівля тощо. Проте це не суперечить призначенню форми. Адже
вона — лише найбільш узагальнена, контурна характеристика і може бути
спільною для близьких за родовою ознакою явищ.

У загальноприйнятому розумінні вид (у практиці класифікації) — це
підрозділ, що об’єднує ряд предметів, явищ за спільними ознаками і
входить до складу загального вищого розділу— роду . Тому видова
характеристика застосовується щодо внутрішньої структури об’єкта
дослідження, у нашому випадку — кредиту. Оскільки кредит має значну
кількість структурних проявів, то може застосовуватися багато критеріїв
його класифікації та виділятися багато його видів. Але всі вони
«вписуються» в одну з двох форм кредиту, конкретизуючи їх внутрішній
зміст.

Такий підхід до класифікації форм і видів кредиту видається виправданим
і з позицій практичної доцільності. Він спрощує розуміння внутрішнього
взаємозв’язку між окремими проявами кредиту, що повинно сприяти кращій
організації кредитних відносин.

Форми кредиту. Товарна і грошова форми кредиту є рівноправними і
рівнозначними, по суті, двома проявами єдиної форми кредиту — вартісної.
Вони між собою внутрішньо пов’язані і доповнюють одна одну: позички,
надані в товарній формі, можуть погашатися в грошовій, і навпаки. Більше
того, кредит у товарній формі нерідко обумовлює появу грошового кредиту,
що надає кредитному руху вартості більшої гнучкості та ефективності’.

У товарній формі кредит надається у разі продажу товарів з відстрочкою
платежу (комерційний кредит), при оренді майна (у тому числі лізинг),
наданні речей чи приладів у прокат, погашенні міждержавних боргів
поставками товарів тощо. У деяких із цих випадків погашення позичок
здійснюється в грошовій формі, що дало підстави окремим дослідникам
говорити про змішану (товарно-грошову) форму кредиту . Проте так ставити
питання можна лише стосовно окремої позички. Кредит же — процес
безперервного руху вартості і виділення двох його форм достатньо для
характеристики кредиту як процесу.

Як правило, у грошовій формі надають свої позички банки, міжнародні
фінансово-кредитні установи, уряди та ін. Широко використовує грошову
форму кредиту населення — при розміщенні заощаджень у банківські
депозити, одержанні позичок у банках тощо. Як уже зазначалось, грошова
форма має найширшу сферу застосування, що зумовлено переважно грошовою
формою сучасної економіки та перерозподільним призначенням самого
кредиту.

Види кредиту можна класифікувати за різними критеріями.

Залежно від суб’єктів кредитних відносин прийнято виділяти банківський
кредит, державний кредит, міжгосподарський (комерційний) кредит,
міжнародний, особистий (приватний) кредит. У банківському кредиті
суб’єктами кредитних відносин (одним чи обома) є банк, у державному
кредиті — держава, що виступає переважно позичальником. У
міжгосподарському (комерційному) кредиті обома суб’єктами є господарюючі
структури , у міжнародному кредиті — резиденти різних країн. В
особистому (приватному) кредиті одним із суб’єктів є фізична особа.

За такого критерію класифікації одна і та сама позичка може бути
віднесена до кількох видів кредиту. Наприклад, банківська позичка
сімейному господарству може належати до банківського кредиту і до
особистого (приватного).

Тому неправомірно протиставляти товарну форму кредиту грошовій як менш
розвинену, менш прогресивну. Відмінності між ними зводяться переважно до
сфер і обсягів застосування — грошова форма застосовується значно ширше,
ніж товарна, оскільки перерозподіл вартості, що забезпечується кредитом,
здійснюється переважно в грошовій формі.

Залежно від сфери економіки, у яку спрямується позичена вартість, можна
виділити:

—виробничий кредит, що використовується на формування основного й
оборотного капіталу у сфері виробництва та торгівлі, тобто на виробничі
цілі;

— споживчий кредит, що спрямовується на задоволення особистих потреб
людей, тобто обслуговує сферу особистого споживання.

На перший погляд, складається враження, що тільки виробничий кредит
відповідає всім закономірностям руху кредиту, оскільки в результаті його
використання створюється нова вартість і передумови для повного
повернення позиченої вартості кредитору. У сфері ж особистого споживання
позичена вартість знищується, «проїдається» і тому тут не створюються
передумови для її зворотного руху як ключової ознаки кредиту. Отож,
споживчий кредит, здається, можна вважати аномалією. Проте це не так.
Особисте споживання, «знищуючи» вартість предметів споживання,
забезпечує підтримку та зростання вартості робочої сили, продаж якої на
ринку створює джерело повернення позиченої вартості кредитору. Тому і
споживчий кредит цілком відповідає усім закономірностям руху кредиту.

За терміном, на який кредитор передає вільну вартість у користування
позичальнику, виділяються короткострокові (до одного року),
середньострокові (до п’яти років) та довгострокові (понад п’ять років)
кредити. Як зазначалося вище, в основі такого поділу кредиту на види
лежить тривалість кругообороту капіталу, у формуванні якого бере участь
позичена вартість.

За галузевою спрямованістю кредиту виділяються такі його види:

— кредити в промисловість;

— кредити в сільське господарство;

— кредити в торгівлю;

— кредити в будівництво, особливо в житлове будівництво;

— кредити в інші галузі.

Класифікація кредиту за галузевою спрямованістю має практичне значення.
Воно проявляється в тому, що в кожній галузі є істотна специфіка
кругообороту капіталу, яка обумовлює адекватну організацію самого
кредитного процесу.

Залежно від цільового призначення кредиту можна виділяти такі його види:

— кредит на формування виробничих запасів (сировини, матеріалів,
паливно-мастильних матеріалів, тари тощо);

— кредит у витрати виробництва (сезонні витрати у рослинництві та
тваринництві в сільському господарстві; сезонні витрати на виготовлення
торфу, на лісозаготівлі, на ремонтні роботи;

на виготовлення продукції з тривалим циклом виробництва — житлових
будинків, літаків, кораблів тощо);

— кредит на створення запасів готової продукції (залишки на складах
виробничих підприємств, запаси на складах торговельних організацій
тощо);

— кредити, пов’язані з виникненням тимчасових розривів у платежах, коли
економічні суб’єкти повинні здійснювати платежі, а призначені для цього
кошти не надійшли чи надійшло їх мало (виплата заробітної плати,
розрахунки з постачальниками, з бюджетом тощо).

За організаційно-правовими ознаками та умовами надання позичок можна
виділяти такі види кредиту:

— забезпечений і незабезпечений;

— прямий і опосередкований;

— строковий і прострочений, пролонгований;

— реальний, сумнівний, безнадійний;

— платний, безплатний.

Кожний із видів кредиту характеризує певну грань його внутрішньої
сутності, а в сукупності вони дають чітке уявлення про складну структуру
кредиту і процес його руху в межах товарної і грошової форм.

Більш детально окремі види кредиту будуть розглянуті в розділі 9.2.

Функції кредиту. Кредит як економічна категорія не тільки має внутрішню
сутність, що проявляється в його структурі, закономірностях руху, формах
і видах, а й активно взаємодіє із зовнішнім середовищем, з іншими
(некредитними) процесами в економіці і соціальній сфері та помітно
впливає на них. Основні напрями та механізми цього впливу визначають
окремі його функції.

Поняття функції стосується кредиту взагалі, а не якоїсь окремої його
форми чи окремого виду. Функцією може бути лише такий вплив на зовнішнє
середовище, який здійснюють усі форми і різновиди кредиту. Тому функції
кредиту сприяють його консолідації як цілісного явища і виокремленню
його з інших економічних явищ у самостійну категорію.

Будучи проявом впливу кредиту на навколишнє економічне середовище,
функції характеризують суспільне призначення кредиту, ту «роботу», яку
він виконує в суспільстві, тобто його роль. Як і сама сутність кредиту,
його функції є явищем об’єктивним та динамічним. Кожна з них формується
стихійно, розвивається в міру розвитку самої сутності кредиту і
економічного середовища, в якому він функціонує. Нав’язати чи позбавити
кредит певної функції вольовим способом неможливо. Тому викликає подив
значний різнобій серед дослідників щодо визначення кількості функцій
кредиту: одні називають дві функції, другі — три, а треті — шість,
вісім, а то й більше функцій кредиту’.

Серед дослідників кредиту найменше розходжень спостерігається щодо
перерозподільної функції. Її загальне визнання, очевидно, грунтується на
самій сутності кредиту як форми зворотного руху вартості та на чітко
вираженій «роботі», яку виконує кредит в економічній системі —
переміщення ресурсів між її окремими суб’єктами, секторами тощо на
засадах повернення.

Перерозподільна функція полягає в тому, що матеріальні та грошові
ресурси, які були вже розподілені і передані у власність економічним
суб’єктам, через кредит перерозподіляються і спрямовуються у тимчасове
користування іншим суб’єктам, не змінюючи їх первинного права власності.
Такий перерозподіл не є суто механічним явищем, а має велике економічне
значення, а саме:

— кошти, вивільнені в одних ланках процесу відтворення, спрямовуються в
інші ланки, що прискорює оборот капіталу, сприяє розширенню виробництва;

— вільні кошти через кредит спрямовують у ті ланки суспільного
виробництва, на продукцію яких передбачається зростання попиту, а отже —
одержання вищих прибутків. Це створює можливості для запровадження
новішої техніки прогресивного коригування всієї структури виробництва,
підвищення його ефективності.

Розвиток перерозподільної функції, удосконалення практичного механізму
її реалізації має ключове значення для підвищення ролі кредиту, для
швидкого подолання економічної кризи і забезпечення економічного
зростання в Україні.

Що стосується функції кредиту, пов’язаної із забезпеченням потреб
обороту в платіжних засобах, то вона не набула однозначного тлумачення в
літературі. Одні автори називають її просто емісійною функцією (Б.С.
Івасів), другі — функцією утворення в обороті додаткової купівельної
спроможності (А.С. Гальчинський), треті — функцією заміщення справжніх
грошей в обороті кредитними операціями (0.1. Лаврушин). Такий різнобій
взагалі породжує сумнів у тому, чи виконує кредит подібну функцію. Адже
функцію емісії грошей насправді виконує банківська система. А той факт,
що банківська система здійснює і кредитну діяльність, не дає жодних
підстав поширювати її емісійну функцію на кредит як економічну
категорію. Те ж саме стосується і сформульованої А.С. Гальчинським
функції «утворення додаткової до наявної в економіці купівельної
спроможності». Адже це та ж сама емісійна функція, тільки сформульована
іншими словами.

Істотно відрізняється позиція О. І. Лаврушина щодо цього питання. Цю
функцію кредиту він зводить до заміщення справжніх грошей кредитними
операціями. У такому формулюванні ця функція теж не сприймається. Адже
справжні (золоті) гроші були остаточно замінені неповноцінними грошима
давно (70-ті роки), у разовому порядку і вольовими рішеннями держав та
міждержавними угодами, а не кредитом. Це була скоріше державна функція,
а не кредитна. То чи залишилося «поле» для такої функції кредиту зараз,
коли золота давно немає в обороті? Нині підтримку обороту неповноцінних
грошей теж забезпечують держави, а не кредит, і використовують при цьому
не тільки кредитні операції, а й казначейські зобов’язання (паперові
гроші). Тому ця функція кредиту потребує більш глибокого вивчення, а її
формулювання — істотного уточнення.

На наш погляд, функція кредиту, що реалізується в грошовій сфері,
полягає в тому, що кредит забезпечує найкращі передумови для ефективного
регулювання обороту грошей в інтересах повного задоволення потреб
економіки в платіжних засобах і підтримання достатньої для економічного
розвитку стабільності грошей. Кредитний механізм дає можливість гнучко
розширити масу платіжних засобів в обороті, коли потреба в них зростає:
через збільшення маси комерційних векселів та маси банківських депозитів
завдяки прискоренню грошово-кредитного мультиплікатора, розширенню
рефінансування комерційних банків центральним банком. При скороченні
потреб обороту всі ці складові маси платіжних засобів можна також
зменшити. Але забезпечує це не кредит сам по собі, а державні органи
монетарного управління. А чи захочуть вони це зробити, скориставшись
можливостями кредитного механізму, залежить не від кредиту, а від цілей
монетарної політики.

Окремі дослідники визнають також контрольну функцію кредиту, вбачаючи
сутність її в тому, «що в процесі кредитування забезпечується контроль
за дотриманням умов та принципів кредиту з боку суб’єктів кредитної
угоди»’. Проте наявність такої функції кредиту багато хто заперечує,
посилаючись на те, що контроль властивий не тільки кредитним відносинам,
а й багатьом іншим — фінансовим, страховим, торговельним тощо, тобто він
не є суто родовою ознакою кредиту.

Щодо цього прибічники контрольної функції кредиту справедливо вказують
на специфічність контрольної складової кожного економічного інструменту.
Так, контрольна складова кредиту відзначається високим стимулюючим
ефектом і обмеженістю адміністративно-вольового впливу на контрагента,
тоді як у контрольній складовій інших економічних інструментів
(фінансів, податків, страхування тощо) переважає
адміністративно-вольовий, а не економічний вплив. Більше того, сам
кредитний контроль не зводиться до перевірки дотримання контрагентами
умов угоди, як це загальноприйнято, а включає ґрунтовний економічний
аналіз та оцінку стану контрагентів, передусім кредитоспроможності
позичальника, прогнозування можливого ризику напередодні укладання
угоди. На цьому грунті визначаються відповідні умови кредитування, що
включаються в угоду, які самі по собі стимулюють економну поведінку
суб’єктів кредиту — як позичальників, так і кредиторів. Тому є підстави
розширити назву цієї функції — назвати її контрольно-стимулюючою. Така
назва повніше відповідатиме змісту цієї функції кредиту і краще
відбиватиме її відмінність від контрольної функції інших інструментів.

Контрольно-стимулююча функція кредиту не обмежується відповідними
заходами кредитора відносно позичальника. Контрольно-стимулюючий вплив
відчуває на собі і кредитор. Можливість вивільнити з обороту кошти і
вкласти їх у надійні дохідні позички стимулює кредитора до прискорення
обороту свого капіталу, нарощування вільних ресурсів, більш економного
їх витрачання, підвищення своєї кваліфікації щодо розміщення вільних
ресурсів тощо. При цьому слід мати на увазі, що стимулююча складова цієї
функції переважає над суто контрольною. Адже в багатьох випадках
суб’єкти кредиту не мають можливості здійснювати формальний контроль за
своїми контрагентами. Наприклад, позичальник не може контролювати
діяльність банку. А в державному кредиті навіть кредитор (населення,
комерційні банки) позбавлені можливості контролювати свого боржника —
державу. Але стимулюючий вплив кредиту постійно відчувають на собі всі
його суб’єкти — як позичальники, так і кредитори.

Заслуговує на увагу ще одна функція кредиту, сформульована А.С.
Гальчинським,— функція капіталізації вільних грошових доходів. Вона
полягає в трансформації завдяки кредиту грошових нагромаджень та
заощаджень юридичних і фізичних осіб у вартість, що дає дохід, тобто в
позичковий капітал. Така трансформація забезпечується через зворотний
рух та платність кредиту. Будь-яка маса вільної вартості, будучи
переданою в позичку, не змінюючи власника, приносить йому дохід, тобто
набуває форми позичкового капіталу.

Цей напрям зв’язку кредиту з економічним оточенням має родові ознаки
функції: поширюється на кредит у цілому, на всі його види; притаманний
переважно лише кредиту; виражає сутнісні ознаки кредиту — зворотність і
платність. Отже, є достатньо підстав для визнання і цієї функції
кредиту.

Свої функції кредит може успішно виконувати лише в умовах розвинутої
ринкової економіки, коли сутність кредиту і закономірності його руху
можуть проявитися найбільш повно. В умовах перехідної економіки України
таких можливостей не було. Це негативно впливало як на рівень їх
реалізації, що проявилося в низькій ролі кредиту в
соціально-економічному житті суспільства, так і на стан теоретичного
осмислення цього складного питання. І сьогодні питання про функції
кредиту залишається дискусійним, вимагає до себе більш пильної уваги
дослідників, особливо визначення загальноприйнятої методологічної основи
вирішення цього питання. Без вироблення єдиного методологічного підходу
у нас і надалі у кожному підручнику буде «своя» кількість функцій
кредиту.

ВИСНОВОК

Причиною виникнення кредиту була необхідність одного товаровиробника
продати свій товар, а покупця — купити його, коли він ще не отримав
гроші за свій товар. Проте з розвитком суспільного відтворення з’явилося
чимало інших чинників, що зумовлюють необхідність кредиту: поява вільних
коштів в одних суб’єктів господарювання і виникнення потреби в них у
інших; коливання потреб у коштах і джерелах їх формування, які виникають
у юридичних і фізичних осіб та держави; надання в тимчасове користування
коштів під майбутні, віддалені в часі, доходи.

Сутність кредиту полягає не в масі позиченої вартості, а в тих
економічних відносинах, які виникають у зв’язку з рухом вартості на
засадах зворотності та платності. Ці відносини характеризуються низкою
специфічних рис, які конституюють явище кредиту і відрізняють його від
інших економічних явищ.

Кредит є вартісною категорією і з цього погляду має багато спільного з
іншими економічними категоріями — грошима, фінансами, торгівлею,
капіталом тощо. Разом з тим це самостійна категорія, яка має свої
функції і особливе призначення в економічному житті суспільства.

Натуралістична теорія кредиту трактує сутність кредиту з позицій його
ролі в забезпеченні руху реального капіталу в натурально-речовій формі,
недооцінює відносної самостійності руху грошового капіталу і його впливу
через кредит на розвиток суспільного виробництва.

Капіталотворча теорія кредиту трактує сутність кредиту як механізм
творення капіталу, переоцінюючи самостійність руху грошового капіталу і
можливості банків у його розширенні в інтересах розвитку виробництва.

Кредит — явище руху, який здійснюється у різних напрямах і на різних
рівнях. Рух кредиту у зв’язку з його участю у відтворювальному процесі
проходить п’ять етапів:

— формування вільної вартості;

— розміщення вільної вартості в позички;

— використання позиченої вартості на потреби позичальника;

— вивільнення позиченої вартості з обороту позичальника;

— повернення вивільненої вартості кредитору і сплата процентів.

Рух кредиту здійснюється за певними закономірностями, які зумовлюються
особливою сутністю кредиту. Ці закономірності є визначальними чинниками
в організації управління кредитними відносинами. На їх підставі
формуються принципи (правила) кредитування. Основними принципами
кредитування є: цільове спрямування позички; строковість позички;
поверненість кредитору позиченої вартості; забезпеченість позички і
платність користування позиченими коштами.

Під формою кредиту слід розуміти найбільш загальний прояв його сутності,
що не зачіпає внутрішньої структури кредиту і не пов’язаний з конкретною
характеристикою її окремих елементів. З цих позицій правомірно виділяти
дві форми кредиту — грошову та товарну, які тісно пов’язані між собою і
є двома сторонами вартісної форми кредиту. Подібні форми можуть мати й
інші економічні інструменти (фінанси, торгівля), проте це не суперечить
сутності форми як найбільш загального, контурного прояву економічного
явища. Такий контур можуть мати й інші вартісні явища.

Вид кредиту – це конкретний прояв окремих елементів кредиту як
економічного явища. Види кредиту можуть виокремлюватися в межах його
форм і розглядатися як складові елементи системи, якою є кредит. Для
потреб практики види кредиту можна класифікувати за значною кількістю
критеріїв і тому видів кредиту може бути велика кількість. Основними з
них є комерційний, банківський, державний, міжнародний, виробничий,
споживчий. Оскільки ці види виділені за різними критеріями, то одна і та
ж сама позичкова вартість може визначатися як різні види кредиту.
Наприклад, надана банком позичка може належати до банківського кредиту і
до виробничого або споживчого кредиту залежно від цільового її
спрямування.

Функції кредиту є одним з найскладніших дискусійних питань теорії
кредиту. Загальновизнаною є функція перерозподілу вартості через
механізм кредитування. Ця функція досить яскраво виражає призначення та
роль кредиту. Існування її не викликає сумніву.

Друга функція пов’язана з призначенням кредиту в грошовій сфері. Але у
формуванні її мають місце істотні розбіжності — від емісійної до
заміщення справжніх грошей. Такий різнобій можна пояснити ототожненням
авторами функцій кредиту з функціями банків, що неправомірно. Тому другу
функцію кредиту краще зводити до створення передумов для ефективного
регулювання обороту грошей в інтересах забезпечення стабільності грошей
і повного забезпечення потреб обороту в платіжних засобах.

Є достатньо підстав для виділення і таких функцій кредиту, як
контрольно-стимулююча та функція капіталізації вільних грошових доходів.

У своїх проявах кредит розмаїтий, тому в теорії і на практиці
розрізняють цілий ряд форм і видів кредиту. Їм властиві свої
особливості. З розвитком людського суспільства чільне місце займає та чи
інша форма або навіть вид кредиту. Але на будь-якому етапі розвитку
людства кредит відіграє досить важливу роль. У перші роки існування
України як незалежної держави кредитні відносини в ній розвивались
суперечливо і поки що не відповідають суспільним потребам.

Література:

Колодязів О. Становлення банківської системи України.// Банківська
справа-2000- №2.

Остапець А.І., Остапець А.В. Банківська система України: стан і проблема
розвитку.// Фінанси України-2000-№8.

Білянчук П.Д. та інші. Банківська система України.// Білянцюк П.Д.
Банківське право-К., 1999р.

Кредитна система// Вступ до кредитної справи. Від. ряд. Савчук
М.І._К,1998р.

Банківська система України.// Остапишин Т.П. Основи кредитної справи-К.,
1999р.

Крюковський О. Взаємовідносини кредитної системи// Економіст 2001р.

Позичена

вартість

Кредитор

Позичальник

Об’єкт кредиту

Суб’єкт кредиту

Суб’єкт кредиту

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020