Масштаби Всесвіту
Ви вже знаєте, що природний супутник Землі — Місяць — є найближчим до
нас небесним тілом, що наша планета разом з іншими великими і малими
планетами входить до складу Сонячної системи, що всі планети обертаються
навколо Сонця. У свою чергу Сонце, як і всі видимі на небі зорі, входить
до складу нашої зоряної системи — Галактики. Розміри Галактики настільки
великі, що навіть світло, поширюючись зі швидкістю 300 000 км/с,
проходить відстань від одного її краю до іншого за сто тисяч років.
Таких галактик у Всесвіті безліч, але вони дуже далеко, і ми неозброєним
оком можемо бачити лише одну з них — туманність Андромеди.
Відстані між окремими галактиками звичайно в десятки раз перевищують
їхні розміри. Щоб ясніше уявити собі масштаби Всесвіту, уважно вивчіть
малюнок 1.
Зорі є найпоширенішим типом небесних тіл у Всесвіті, а галактики і їх
скупчення — його основними структурними одиницями. Простір між зорями в
галактиках і між галактиками заповнений дуже розрідженою матерією у
вигляді газу, пилу, елементарних частинок, електромагнітного
випромінювання, гравітаційних та магнітних полів.
Вивчаючи закони руху, будову, походження й розвиток небесних тіл та їх
систем, астрономія дає нам уявлення про будову І розвиток Всесвіту в
цілому.
Проникнути в глибини Всесвіту, вивчити фізичну природу небесних тіл
можна за допомогою телескопів та інших приладів, що їх має у своєму
розпорядженні сучасна астрономія завдяки успіхам, досягнутим у різних
галузях науки і техніки.
СКЛАД І МАСШТАБИ СОНЯЧНОЇ СИСТЕМИ
Ви вже знаєте, що Сонячну систему становлять Сонце і планети з їхніми
супутниками, і до зорі знаходяться незрівнянно далі від нас, ніж
планети. Найвіддаленіша від нас з відомих планет — Плутон знаходиться
від Землі майже в 40 раз далі, ніж Сонце. Та навіть найближча до Сонця
зоря віддалена від нас ще в 7000 раз більше. Цю величезну різницю
відстаней до планет і зір слід чітко усвідомити.
Дев’ять великих планет обертаються навколо Сонця по еліпсах {що мало
відрізняються від кіл) майже в одній площині. У порядку віддалення від
Сонця — це Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун,
Плутон. Крім них, у Сонячній системі безліч малих планет (астероїдів),
більшість з яких рухається між орбітами Марса і Юпітера (див. передній
форзац). Навколо Сонця обертаються також комети — невеликі тіла, оточені
обширною оболонкою з розрідженого газу. Більшість з них мають еліптичні
орбіти, що виходять за орбіту Плутона. Крім того, навколо Сонця
обертається по еліпсах безліч метеорних тіл розміром від піщинки до
дрібного астероїда. Разом з астероїдами і кометами вони належать до
малих тіл Сонячної системи. Простір між планетами заповнений дуже
розрідженим газом і космічним пилом. Його пронизують електромагнітні
випромінювання; він є носієм магнітних і гравітаційних полів.
Сонце в 109 раз більше від Землі за діаметром і приблизно в 333 000 раз
масивніше від неї. Маса всіх планет становить лише близько 0,1 % маси
Сонця, тому воно силою свого тяжіння скеровує рух усіх членів Сонячної
системи.
Розмір і форма Землі.
На фотознімках, зроблених з космосу, Земля має вигляд кулі, освітленої
Сонцем, і показує такі самі фази, як Місяць (див. мал. 42-і-43).
Точну відповідь про форму й розмір Землі дають градусні вимірювання,
тобто вимірювання в кілометрах довжини дуги 1 ° у різних місцях на
поверхні Землі. Цей спосіб ще в III ст. до н. е. застосовував грецький
учений Ератосфен. Тепер цей спосіб застосовують у геодезії — науці про
форму Землі та про вимірювання на Землі з урахуванням її кривизни.
На рівній місцевості вибирають два пункти, що лежать на одному
меридіані, І визначають довжину дуги між ними в градусах і кілометрах.
Потім обчислюють, скільком кілометрам відповідає довжина дуги 1 °.
Зрозуміло, що довжина дуги меридіана між обраними точками в градусах
дорівнює різниці географічних широт цих точок. Якщо довжина цієї дуги,
виміряна в кілометрах, то при кулястості Землі 1° дуги відповідатиме
довжина в кілометрах Тоді довжина кола земного меридіана F., виражена в
кілометрах, дорівнює 360°. Поділивши її на 2л, дістанемо радіус Землі.
Одну з найбільших дуг меридіана від Північного Льодовитого океану до
Чорного моря було виміряно в Росії і Скандинавії в середині XIX ст. під
керівництвом В. Я. Струве (1793—1864), директора Пулковської
обсерваторії. Великі геодезичні вимірювання в нашій країні проведено
після Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
