УЧЕБНИКИ
от www.ukrreferat.com
бесплатные полнотекстовыe онлайн учебники
безкоштовні повнотекстові онлайн підручники

НАЧАЛО БИБЛИОТЕКИ

РОЗДІЛ 2. ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ МЕХАНІЗМ РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ Тема 8. ФІНАНСОВІ ПОСЛУГИ НА РИНКУ ЦІННИХ ПАПЕРІВ 8.1. Характеристика корпоративних цінних паперів Цінні папери – це свідоцтва про участь їх власників у капіталі акціонерного товариства або наданні позички. Вони передбачають зобов’язання емітентів сплачувати їх власникам доходи у вигляді дивідендів або процентів. У юридичному розумінні цінні папери – майнове право, яке засвідчується певним документом і реалізується у порядку, що вказується в цьому документі. У зв’язку з розвитком електронних систем торгівлі цінними паперами змінюється зовнішня форма їх існування. Цінні папери, операції з якими здійснюються через електронні системи, не мають речового титулу, тобто це – не документи. Вони існують як одиниці обліку в комп’ютерній системі та обертаються лише у формі переказів з рахунків одних учасників ринку на рахунки інших. Цінні папери є капіталом, тому що їх власники одержують доходи від володіння цими цінними паперами. Проте капітал цей фіктивний, оскільки цінні папери не мають вартості, хоча продаються і купуються на ринку; їх ціни мають ірраціональний характер. В обіг випускається (емітується) велика кількість різноманітних видів цінних паперів. Їх можна поділити на три види: акції, облігації та похідні від них (вторинні) цінні папери. Широкий діапазон цінних паперів, що емітуються, пояснюється тим, що причини, які спонукають випускати ці папери і купувати їх, також дуже різноманітні. 8.1.1. Особливості формування ринку акцій Акція – цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує майнову участь її власника у капіталі акціонерного товариства. Власники акції стають пайовиками акціонерного товариства, його співвласниками, тому вони не можуть вимагати від товариства повернення вкладених коштів. Проте вони можуть продати акції, але у цьому випадку втрачають право співвласника. Власники акцій, як співвласники товариства, мають право на одержання частини прибутку товариства пропорційно своїй участі, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства. Дохід, що одержує акціонер на акції, називається дивідендом. Розмір дивіденду залежить від маси прибутку, співвідношення між його нагромаджуваною та споживчою частинами, інвестиційної політики акціонерного товариства, виду і кількості акцій та інших факторів.  Товариства (корпорації) намагаються підтримувати дивідендні платежі на високому рівні, тому що переважно саме через ринкову ціну акцій визначають репутацію (рейтинг) корпорації, яка, в свою чергу, визначає спроможність корпорації до залучення позичкового капіталу або до додаткового випуску акцій. Крім дивідендів, власники акцій можуть одержати дохід (у вигляді курсової різниці), якщо вони продадуть акції дорожче, ніж їх купили. Випуск акцій дає засновникам акціонерного товариства необмежені можливості консолідувати значний капітал на основні об’єднання безлічі індивідуальних капіталів і заощаджень. Акціонерне товариство (компанія, корпорація) – це домінуюча форма комерційної організації у країнах з ринковою економікою. Важливою перевагою акціонерної форми, порівняно з іншими формами комерційної організації (індивідуальний бізнес, партнерство, кооперативи), є обмежена відповідальність за зобов’язаннями. Власники акцій несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства (ризикують) тільки капіталом, вкладеним в акції. Ця відповідальність поширюється лише на його майно. Акціонерна форма комерційної організації сприяє демократизації управління, розширенню громадського контролю за діяльністю організації, стимулює якісну працю акціонерів-пайовиків. Виникнувши на початку розвитку приватного підприємництва, акціонерна форма виявилася надзвичайно гнучкою і життєздатною. Історія акціонерного підприємництва налічує понад 400 років. Перші акціонерні товариства виникли на початку XVII ст. у вигляді великих торговельних компаній (англійська Ост-Індська – у 1600 році, голландська Ост-Індська – у 1602 році). І вже в другій половині XIX ст. акціонерні товариства поступово почали витісняти інші типи великих підприємств. Досить значного поширення акціонерне підприємництво набуло в Росії. Ще у 1757 році було засноване перше акціонерне товариство «Російська торговельна компанія». Напередодні реформи 1861 року у Росії було вже понад 100 акціонерних товариств, на початку 1914 року налічувалося 2245 товариств, капітал яких дорівнював 5 млрд. крб. У промисловості на долю акціонерних товариств припадало понад 60 % усієї продукції. У роки громадянської війни та іноземної інтеграції акціонерні товариства (компанії) були майже повністю ліквідовані. Відродження акціонерного підприємства починається у 1921 році в умовах переходу країни до непу. У 1922 році було засноване перше радянське акціонерне товариство «Шкірсировина» за участю держави. На початку 1925 року у межах СРСР вже діяло 107 акціонерних товариств, причому майже 90 % з них – торгові та кредитні підприємства. У кінці 20-х – на початку 30-х років в умовах формування командно-адміністративної економіки акціонерні товариства були в основному реорганізовані у державні об’єднання, і, таким чином, розвиток акціонерного підприємництва припинився майже на 60 років. У країнах Східної Європи, багатьох азіатських країнах, які почали радикальні економічні та політичні перетворення, повернення до акціонерного підприємництва намітилося раніше, ніж у СРСР. Перші акціонерні підприємства у промисловості, торгівлі, кредитній сфері були тут створені на початку 80-х років. У другій половині 80-х років були схвалені перші закони та інші нормативні акти, що регулюють акціонерне підприємництво, обіг цінних паперів. Для створення акціонерного товариства його засновники розробляють статут, форма якого узаконена державою. У статуті визначаються найменування і мета створення товариства, розмір капіталу, характеристика акцій, які випускатимуться товариством, та спосіб їх розповсюдження, порядок управління, структура керівних органів та ін. Товариство подає статут і документи, які стверджують, що воно дотримується всіх вимог згідно із законом про організацію акціонерних товариств у державну установу, яка здійснює реєстрацію товариств і видачу дозволу на їх організацію. Після одержання дозволу засновники приступають до випуску і розповсюдження акцій. Акціонерні товариства (корпорації) бувають двох видів: закриті, акції яких розподіляються між акціонерами і не надходять у відкритий продаж, і відкриті (публічні), акції яких вільно продаються і купуються. Вищий орган управління акціонерним товариством – це загальні збори акціонерів. Керівництво всією поточною діяльністю доручається правлінню, спостережній раді або раді директорів. Акціонери, які придбали акції з правом голосування на зборах, мають право на контроль за діяльністю корпорації, співвласником якої вони вважаються. Це право вони реалізують, коли голосують на зборах акціонерів, обираючи чи відкликаючи членів ради корпорації, вирішуючи питання про розподіл прибутку, об’єднання з іншими корпораціями, про ліквідацію бізнесу тощо. Проте права у акціонерів різні, тому що голоси між ними розподіляються пропорційно кількості придбаних акцій. На практиці діяльність корпорацій контролюється групою акціонерів , яка володіє відносно невеликим контрольним пакетом акцій.  Теоретично контрольний пакет повинен становити 50 % від усіх випущених акцій плюс одна акція. Проте при сучасному розпорошенні акцій серед великої кількості дрібних акціонерів для реального контролю над тією чи іншою корпорацією іноді досить володіти лише 5 – 20 % від усіх випущених акцій. Забезпечення контролю над корпорацією досягається різними шляхами. Наприклад, траст-відділи банків (траст-компанії) можуть приймати на себе за дорученням клієнтів управління цінними паперами. При цьому вони виступають або звичайними посередниками, які управляють цінними паперами згідно з інструкціями клієнтів, або одержують право на розпорядження паперами за власним розсудом. У другому випадку власники акцій (бенефіціари) передають траст-відділам право голосування, а за собою зберігають лише право на одержання доходу від капіталу, переданого до управління. Інший шлях забезпечення контролю випливає із права власника акції голосувати через довірену особу. Численні дрібні акціонери передають право голосу директорам корпорацій або уповноваженим представникам. Для того, щоб не допустити участі акціонерів в управлінні корпорацією, випускаються привілейовані акції без права голосу. Одночасно для засновників товариств, крупних акціонерів випускаються акції з правом кількох голосів кожна (багатоголосі, плюральні). З цією ж метою збільшення капіталу може здійснюватися не за допомогою додаткового випуску акцій, а за рахунок облігаційної позики. Власники облігацій виступають кредиторами корпорацій і тому не мають права брати участь в управлінні. Розширення контролю над корпораціями досягається також шляхом «системи участі». Великі корпорації за рахунок резервного або позиченого капіталу скуповують пакети акцій інших корпорацій, створюють систему дочірніх підприємств, діяльність яких контролюють. Придбанням контрольних пакетів акцій інших корпорацій займаються і холдинг-компанії (компанії-держателі), які з цією метою мобілізують капітал шляхом випуску акцій. Отже, акціонерна форма комерційної організації дає можливість крупним корпораціям здійснювати контроль над корпораціями, капітал яких у кілька разів перевищує власний капітал контролюючої корпорації. Акції, що випускаються в обіг, класифікуються за різними ознаками. За характером розпорядження розрізняють акції іменні та на пред’явника. Іменні акції реєструються в акціонерних книгах корпорацій на ім’я власника. Передача їх іншій особі вимагає дозволу правління корпорації. Акції на пред’явника емітуються без зазначення власника. У міру розвитку та поширення акціонерного підприємництва акції на пред’явника, що стали об’єктом купівлі-продажу на ринку цінних паперів, істотно потіснили іменні. Залежно від порядку виплати дивідендів і права участі в управлінні корпорацією акції поділяються на привілейовані (преференційні) та прості (звичайні). Привілейовані акції надають їх власникам певні переваги порівняно з власниками простих акцій. Так, за привілейованими акціями встановлюється фіксований дивіденд, який виплачується раніше, ніж його визначають для власника простих акцій. Фіксований дивіденд виражається або в процентах від номінальної вартості, або в грошах з розрахунку на одну акцію. Під час ліквідації корпорації задовольняються претензії власників привілейованих акцій, а потім уже простих. Якщо фінансовий стан корпорації погіршується, то керівництво може відкласти оголошення і виплату привілейованих дивідендів на невизначений строк. У цьому випадку в переважній частині акцій, що називаються кумулятивними, нагромаджуються невиплачені доходи, які згодом виплачуються. Привілейована акція, як правило, не дає власнику права голосу на загальних зборах акціонерів. Це вигідно контролюючій групі акціонерів, яка не бажає втручання акціонерів у справи корпорації. Однак якщо корпорація не сплачує дивіденди кілька разів підряд, то власники акцій одержують право голосу. Привілейовані акції з фіксованим дивідендом, по суті, близькі до облігацій. Такі акції надійні, однак вони практично не допускають збільшення дивідендів, тобто нарощування доходів. Різновид привілейованих акцій – це акції за участю, за якими передбачається додатковий дохід фіксованого дивіденду. Він оплачується при умові, що дивіденд за простою акцією сягнув свого максимального рівня, передбаченого статутом корпорації, і в розпорядженні компанії ще залишився нерозподілений прибуток. Привілейовані акції поділяються на зворотні і незворотні. Коли корпорація випускає зворотні акції, вона залишає за собою право їх викупу (погашення) на певних умовах. Зворотність вигідна для корпорації, але не для власників акцій. Ціна, за якою викуповуються акції, не повинна перевищувати їх номінальної вартості та премії, що є компенсацією за викуп. Незворотні акції не можуть бути оплачені доти, доки існує корпорація, яка їх випустила.  Проста акція найчастіше дає власникові право одного голосу на загальних зборах акціонерів. З точки зору прибутковості, прості акції є найбільш ризикованим видом цінних паперів, оскільки дивідендів на них не фіксується, він залежить від фінансового стану корпорацій та оплачується з прибутку в останню чергу, тобто після оплати процентів, податків і фіксованих дивідендів. Проте в умовах сприятливої економічної кон’юнктури власники простих акцій мають шанс одержати дивіденди, що значно перевищують фіксовані, і швидко збільшити свій капітал. 8.1.2. Корпоративні облігації Корпоративні облігації – це свідоцтво про надання їх власникам довгострокової позички корпорації, фірмі, підприємству, тобто це облігації, емітовані юридичними особами. Випуск облігацій – більш вигідний спосіб формування додаткового капіталу, ніж випуск акцій, тому що проценти за облігаціями сплачуються з прибутку корпорацій до виплати податків. Крім того, власники облігацій не одержують права голосу, оскільки вони не співвласники корпорації, а її кредитори. Корпоративні облігації більше піддаються ризику, ніж державні облігації, проте доходи за ними значно вищі. Залежно від характеру забезпечення облігації поділяються на заставні та беззаставні. Заставні емітуються під застави майна корпорації та цінних паперів. Заставна облігація – це юридичний документ, що підтверджує згоду корпорації заставити під свій борг землю, споруду та інше майно, яке їй належить і дає право кредитору на оволодіння заставленими активами у разі несплати боргу. Облігації під заставу інших цінних паперів забезпечуються не майном, а іншими акціями та борговими зобов’язаннями фірми. У разі несплати боргу заставні цінні папери стають власністю того, хто володіє заставними облігаціями. Забезпеченням беззаставних облігацій виступає загальна платоспроможність корпорації. Такі облігації випускають, звичайно, фінансово сталі корпорації, які мають високий кредитний рейтинг. За порядком оплати розрізняють облігації з правом дострокового відкликання та облігації без такого права (безвідкличні) – за аналогією із зворотними і беззворотними акціями. Існують також облігації конвертовані та неконвертовані. Конвертовані облігації можна обміняти на прості акції тієї ж корпорації, коли це буде вигідно. Враховуючи цю пільгу, процент на конвертовані облігації установлюється нижчим, ніж на неконвертовані. Власники неконвертованих облігацій, з одного боку, одержують стале джерело доходу у вигляді процента, а з іншого боку, мають можливість (яку дають акції) примножити капітал. В Україні облігації підприємств можуть бути випущені лише після реєстрації цього випуску в Державній комісії цінних паперів та фондового ринку. Якщо облігації пропонуються для відкритого продажу, емітент зобов’язаний подати до ДКЦПФР для реєстрації також інформацію про випуск таких облігацій. Реєстрація випуску облігацій та інформації про випуск облігацій здійснюється в порядку, визначеному Тимчасовим положенням про порядок реєстрації випуску акцій і облігацій підприємств та інформації про їх випуск, затвердженим наказом ДКЦПФР від 20 вересня 1996 року №210. Облігації можуть випускатися підприємствами усіх передбачених законодавством України форм власності: об’єднаннями підприємств, акціонерними та іншими товариствами.  Акціонерні товариства можуть випускати облігації на суму, що становить не більше 25 відсотків від розміру статутного фонду і лише після оплати всіх випущених акцій. Таке обмеження щодо випуску облігацій, встановлене Законом України «Про цінні папери та фондову біржу» (ст.11), має певні недоліки, тому що не передбачає інших емітентів облігацій підприємств. Облігації можуть випускатися іменними і на пред’явника, процентними і безпроцентними (цільовими), що вільно обертаються або з обмеженим колом обігу. Аналіз стану українського фондового ринку з позицій обігу на ньому облігацій дозволяє зробити висновок про те, що вітчизняні емітенти віддають перевагу емісіям акцій. Це пояснюється тим, що акція за своєю природою є менш ризиковим для емітента цінним папером, ніж облігація. Емісія облігацій може здійснюватись практично всіма суб’єктами підприємницької діяльності, за винятком інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, яким це заборонено (п.17 Положення про інвестиційні фонди та компанії). 8.2. Фактори формування ринку державних цінних паперів 8.2.1. Емісійна діяльність держави на фондовому ринку Ринок державних цінних паперів – важливий компонент фінансових ринків світу. У фінансовому світі цінні папери держави використовуються як еталон вільного від ризику доходу, як вічна альтернатива іншим вкладам капіталу. Формування ринку державних цінних паперів відбувається після виникнення ринку цінних паперів корпорацій. Це особливо важливо для країн з перехідною економікою, уряди яких звикли вилучати значну частку доходів юридичних осіб і користуватися прямими кредитами центрального банку для покриття видатків бюджету. Світова практика свідчить, що всі розвинені країни використовують випуск державних цінних паперів як неемісійне джерело для фінансування дефіциту бюджету. Для кожної країни характерна своя специфіка в емісії та розповсюдженні державних цінних паперів, зумовлена особливостями історичного та економічного розвитку країни та ринку позичкових капіталів, повноваженнями різних рівнів державного управління. У колишньому СРСР до кінця 80-х років в обігу знаходилися переважно облігації державних позик. Обіг акцій обмежується головним чином, 20-ми роками. Перші радянські державні позики були випущені у натуральній формі (у 1992 р. – хлібна, а у 1923 р. – хлібна, цукрова). Облігації цих позик продавалися за гроші, проте їх власникам надавалося право одержати під час оплати вартість облігацій натурою (зерном, цукром). Облігації грошових позик радянська держава почала випускати з 1922 року. Облігації державних позик розміщувались як серед населення, так і серед державних і кооперативних підприємств. З 1962 року було припинено розміщення облігацій серед державних підприємств, а з 1946 року – серед колгоспів. З 1927 року Радянська держава почала регулярне розміщення облігацій із розстрочкою сплати. Випуск таких облігацій було припинено лише у 1958 році, а за 1974 – 1990 рр. держава ці облігації викупила. З 1938 року в СРСР випускалися в обіг також облігації державних 3 %-них внутрішніх виграшних позик, що вільно продавалися населенню за готівку та купувалися в установах Ощадного банку (раніше – в ощадних касах). У практиці розміщення облігацій державних позик у СРСР застосовувалися різні їх види: процентні, процентно-виграшні, безпрограшні та виграшні. Проблеми, пов’язані з виконанням зобов’язань за облігаціями колишнього СРСР щодо своїх громадян, які є їх власниками, повинна вирішувати Україна. Указом Президента України від 15 червня 1994 року № 306/94 «Про першочергові заходи щодо компенсації громадянам України втрат від знецінення цінних паперів і грошових заощаджень» передбачається викупити у населення облігації Державної цільової безпроцентної позики 1990 року. Викуп інших цінних паперів колишнього СРСР має проводитись поступово у міру вишукування відповідних коштів.  8.2.2. Характеристика державних облігацій Облігація – це свідоцтво про надання позички, яке дає право на одержання, як правило, щорічного доходу у вигляді процента. Привабливість облігації для власників полягає в одержанні фіксованого доходу. На відміну від акцій облігації після закінчення визначеного строку підлягають викупу, до того ж емітент повинен сплатити номінальну вартість облігацій і дохід у вигляді процента. Облігації випускаються іменні та на пред’явника, причому останні переважають. Залежно від емітента облігації поділяються на державні та корпоративні. Державні облігації – це свідоцтва про надання їх власниками позики державі в особі національного уряду та місцевих органів управління. Випуск облігацій здійснюється державою з метою державних витрат, якщо бракує бюджетних коштів. Держава гарантує викуп державних облігацій, через це вони вважаються першокласними цінними паперами з високим ринковим та кредитним рейтингом. Державні цінні папери характеризуються значною різноманітністю і можуть бути класифіковані за рядом ознак. Залежно від порядку обігу на ринку облігації бувають ринкові (публічні) та неринкові. Ринкові облігації більш поширені, їх відрізняє висока ліквідність, тобто їх можна швидко реалізувати на ринку, проте власники цих облігацій не можуть претендувати на погашення їх до визначеного строку. На відміну від них, неринкові облігації не підлягають відкритому продажу. Вони, звичайно, реалізуються через спеціальні фінансові інститути – пенсійні, ощадні фонди і т. п. Неринкові облігації можна пред’явити до оплати в будь-який час за бажанням їх власників. Проте при достроковій оплаті розмір доходу різко знижується. Випуск в обіг неринкових облігацій, наприклад, ощадних бон, має за мету залучити до фінансування державного боргу навіть невеликі заощадження населення. Потрібно зазначити, що частина неринкових облігацій індексується, тобто їх погашення й оплата процентів за ними здійснюється з урахуванням індексу інфляції. Відповідно до методів розміщення можна виділити облігації, що розміщуються на добровільній основі або примусово. Передплата на державні цінні папери провадиться на добровільній основі, тому що примусове розміщення облігацій підриває довіру до них. Облігації, які розміщуються примусово, – порівняно рідке явище. Як правило, вони випускаються під час війни, в умовах тяжкого стану державних фінансів, коли держава відчуває гостру потребу в грошових коштах. За строком погашення державні цінні папери можна поділити на поточні, короткострокові, середньострокові, довгострокові та безстрокові. Межі між ними досить умовні. Поточні облігації випускаються на строк від кількох тижнів до року, короткострокові – від одного до двох-трьох років, середньострокові – від трьох до п’яти-десяти і довгострокові – більше десяти років.  Для залучення коштів у межах до року в більшості країнах використовуються казначейські векселі. У США вони випускаються в обіг з первісними строками погашення у три, шість, дев’ять або дванадцять місяців. У ряді країн для залучення коштів на тривалий період використовуються казначейські ноти, бони та інші облігації, які відрізняються одна від одної умовами випуску та обігу. Згідно зі способом виплати доходів облігації поділяються на лотерейні (виграшні), процентні та з виплатою доходів на дисконтній основі. За лотерейними облігаціями періодично розігруються виграші на різну суму, яка виплачується залежно від номінальної вартості облігації. На відміну від них процентні облігації забезпечують власникам фіксований або «плаваючий», «мінливий» дохід, що визначається процентною ставкою. Облігації з «плаваючим» доходом з’явилися порівняно недавно. Дохід за ними коливається залежно від зміни рівня позичкового процента. Випуск такого роду цінних паперів допомагає уникнути додаткових витрат у випадку падіння процентних ставок, водночас робить їх досить привабливим у період їх підвищення. Прикладом облігацій, що випускаються на дисконтній основі , є казначейські векселі США, що не мають процентних нарахувань. Вони реалізуються за номінальними цінами зі знижкою, а казначейство викуповує їх за номінальними цінами, і таким чином власники векселів одержують дохід у вигляді купонної знижки. Випуск та обіг облігацій в Україні передбачено главою 3 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», згідно зі ст. 10 якого облігація визначається як цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і затверджує зобов’язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений у ньому строк з вимогою фіксованого процента (якщо інше не передбачено умовами випуску). Сьогоднішнє чинне законодавство передбачає випуск облігацій двох видів: 1) облігації внутрішніх республіканських і місцевих позик;  2) облігації підприємств. Рішення про випуск облігацій внутрішніх республіканських і місцевих позик приймаються, відповідно, Кабінетом Міністрів України і місцевими радами народних депутатів. Кроком на шляху активізації випуску облігацій в Україні є законодавче закріплення ще одного їх виду – конвертованих облігацій. 8.2.3. Роль казначейських цінних паперів в управлінні державним бюджетом Однією з базових умов досягнення політичної, економічної та соціальної стабільності в державі є здійснення вивіреної бюджетної політики, у тому числі прийняття та додержання бездефіцитного державного бюджету. Країни з розвиненою ринковою економікою як один із засобів для досягнення цієї мети використовують випуск казначейських цінних паперів.  В Україні правові засади цього виду цінних паперів встановлені Законом України «Про цінні папери та фондову біржу». Казначейськими зобов’язаннями визначаються цінні папери на пред’явника, що розміщуються виключно на добровільних засадах серед населення та засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету і дають право на одержання фінансового доходу (ст. 15 Закону). В Україні можуть випускатись такі види казначейських зобов’язань:  а) довгострокові (від 5 до 10 років); б) середньострокові (від 1 до 5 років); в) короткострокові (до 1 року). Кошти від реалізації казначейських зобов’язань спрямовуються на покриття поточних видатків державного бюджету. Рішення про випуск довгострокових і середньострокових казначейських зобов’язань приймається Кабінетом Міністрів України, а короткострокових – Міністерством фінансів України. Випуск деяких видів казначейських паперів, як свідчить практика багатьох країн, може сприяти вирівнюванню нерівномірності податкових надходжень. Казначейство (Міністерство фінансів) Великобританії, наприклад, випускає іменні податково-депозитні сертифікати, які можуть бути за бажанням їх держателів, або в будь-який час повернені назад, або використані при сплаті податків. В останньому випадку за сертифікатами сплачуються підвищені відсотки, завдяки чому стимулюється інтерес платників до попереднього внесення податкових платежів і зменшується можливість касових розривів між доходами та видатками бюджету. Доцільно також звернутися до досвіду США, де практикується випуск казначейських паперів декількох класичних видів. Залежно від строку та умов випуску казначейські цінні папери у США випускаються у вигляді казначейських векселів (на 3, 6, 12 місяців), казначейських нот (на 2, 3, 4, 5, 7 і 10 років) і казначейських облігацій (на 20 – 30 років). Це дає можливість урядові США ефективно здійснювати управління державним бюджетом шляхом оперативного випуску цікавих для фондового ринку інструментів. В Україні відповідно до Порядку застосування векселів Державного казначейства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.06.96 № 689, вже здійснено перші випуски спеціального виду казначейських цінних паперів – векселів Державного казначейства. Казначейські векселі випускаються з вексельними сумами 5000 та 10000 гривень. Відсотки на вексельну суму не нараховуються. Векселедавцем і платником за казначейськими векселями виступає Головне управління Державного казначейства. Векселі видаються на пред’явника, і термін платежу за ними не повинен перевищувати одного року. Казначейські векселі можуть використовуватись їх держателями для:  · погашення кредиторської заборгованості за згодою відповідних кредиторів. Розрахунки казначейськими векселями здійснюються вексельними сумами; · продажу юридичним особам, які є резидентами відповідно до законодавства України; · застави з метою забезпечення зобов’язань перед резидентами відповідно до законодавства про заставу; · зарахування до сплати податків до державного бюджету за бажанням векселедержателя. Воно може бути здійснено у будь-який момент до настання терміну платежу за казначейським векселем. · погашення казначейських векселів здійснюється Головним управлінням Державного казначейства шляхом: · перерахування на рахунок пред’явників казначейських векселів грошових коштів у розмірі відповідних вексельних сум; · зарахування казначейських векселів до сплати їх держателями податків до державного бюджету. 8.3. Інші види цінних паперів та похідні (спеціальні) інструменти ринку цінних паперів В Україні допущений до обігу такий вид цінного паперу як ощадний сертифікат.  Ощадним сертифікатом визнається письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на одержання після закінчення встановленого строку депозиту і відсотків за ним (ст. 18 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу»). Ощадні сертифікати видаються строкові (під певний договірний відсоток на визначений строк) або до запитання, іменні та на пред’явника. Активність українських комерційних банків щодо випуску ощадних сертифікатів на сучасному етапі низька. Національний банк, у свою чергу, став часто звертатись до випуску ощадних сертифікатів. Розміщення здійснюється у паперовій формі та виключно через комерційні банки. На українському ринку цінних паперів спостерігається активний обіг такого класичного цінного папера як вексель. Векселем визнається цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю) (ст. 21 Закону України «Про цінні папери і фондову біржу»). Вексель з’явився в Російській імперії набагато пізніше, ніж він остаточно затвердився в Європі як засіб платежу та дохідний цінний папір. Офіційно вексельний обіг у Російській імперії було введено Вексельним статутом 1729 року. Вексельний обіг у нашій країні був дуже поширений у період непу, але у зв’язку з відміною в 30-ті роки комерційного кредиту та заміни його прямим банківським кредитом він був зведений нанівець. Однак юридично векселі зберігались, більше того, вони завжди використовувались у зовнішній торгівлі. Після прийняття Закону України «Про цінні папери і фондову біржу» та постанови Верховної Ради України від 17 червня 1992 року «Про застосування векселів у господарському обороті України» у нашій державі був запроваджений вексельний обіг з використанням простого і переказного векселів відповідно до Женевської конвенції 1930 року. Інвестиційний сертифікат – цінний папір, який випускається інвестиційним фондом або інвестиційною компанією і дає його власникові право на отримання доходу у вигляді дивідендів. Правовий статус інвестиційних сертифікатів нормативно закріплений у Положенні про інвестиційні фонди та компанії, затвердженому Указом Президента України від 19 лютого 1994 року № 55/94 «Про інвестиційні фонди та компанії».  Доцільно розширити перелік видів цінних паперів, що закріплені Законом України «Про цінні папери і фондову біржу» таким цінним папером як чек, яким має визнаватись цінний папір, що містить нічим не обумовлене розпорядження чекодавця банку здійснити сплату вказаної в чеку суми чекодержателю. Цим Законом має бути також офіційно закріплено за інвестиційним сертифікатом статус цінного папера. Окрім розглянутих вище видів цінних паперів, існують інструменти фондового ринку, які поєднують у собі елементи декількох видів цінних паперів або є настільки специфічними документами, що їх неможливо віднести до тієї чи іншої категорії. Такі інструменти одержали назву похідних або спеціальних. До спеціальних (похідних) фондових інструментів ринку цінних паперів належать опціони, варанти, ф’ючерси та інші. Опціон – це контракт на право купити або продати певну кількість цінних паперів у будь-який момент протягом визначеного строку за фіксованою ціною. При сприятливій для власника опціону зміні ціни на цінні папери він це право використовує й одержує дохід у вигляді різниці між поточною ринковою ціною та тією, що зафіксована у контракті. При несприятливій зміні ціни власник опціону своїм правом не скористається і втратить при цьому суму, заплачену за придбання опціону. Опціонні угоди можуть бути укладені з приводу будь-якого товару. На ринку цінних паперів опціони пов’язані з торгівлею різними видами цінних паперів. Отже, відповідно до опціонної угоди один із її учасників набуває права купівлі або продажу цінних паперів за зафіксованою ціною протягом певного періоду часу, а інший учасник за грошову премію зобов’язується забезпечити у разі необхідності реалізацію цього права. Тобто бути готовим продати або купити цінні папери за обумовленою договором ціною.  В Україні опціонні угоди, хоча вони й не передбачені законодавством, набувають все більшого поширення. Такими угодами торгують як на фондових біржах, так і на позабіржовому ринку. Варант є сертифікатом, який дає право його власникові купити один цінний папір за зафіксованою ціною у визначений термін. Варанти випускаються в обіг не самостійно, а як складова частина інших цінних паперів для того, щоб зробити їх більш привабливими. Ф’ючерс – це різновид термінових угод на купівлю або продаж стандартної кількості визначених цінних паперів у зазначений день та за визначеною ціною. На відміну від опціону, розрахунок після закінчення ф’ючерсної угоди є обов’язковим. До похідних (спеціальних) фондових інструментів необхідно віднести також такі документи, як коносамент і складське свідоцтво. На сьогодні законодавство України не передбачає обігу похідних фондових інструментів на вітчизняному ринку цінних паперів, що відчутно гальмує розвиток ринку в цілому. 8.4. Особливості становлення та функціонування ринку муніципальних цінних паперів У результаті децентралізації фінансової системи, що здійснюється в Україні, основний обсяг соціальних витрат переноситься на місцевий та регіональний рівні. Фінансові ресурси регіонів визначаються виробленим у розрахунку на душу населення національним доходом, оскільки фінансові надходження забезпечуються, насамперед, з доходів економічних суб’єктів. Потребу у фінансових ресурсах регіонів розраховують на основі фактичного рівня витрат. У той же час існують суб’єктивні відмінності у розмірах території, географічному положенні, кліматі, економічній структурі регіонів. Фактичні витрати, з одного боку, можуть не охоплювати завдань, які не розв’язуються через відсутність коштів, а з іншого – можуть зростати просто при марнотратних витратах. Крім того, за рівнем витрат не можна визначити, наскільки жителі регіону забезпечені суспільними благами. Конкретна система міжбюджетних відносин в Україні може з’явитися тільки в результаті пошуку компромісу між самостійністю регіонів і необхідністю міжрегіонального вирівнювання умов життя. Розв’язання проблеми міжбюджетних відносин має важливе значення як з точки зору виконання соціальних функцій держави, так і забезпечення економічного зростання України. На частку місцевих органів влади припадає майже половина бюджетних видатків України, у т. ч. 90 % державних витрат – на охорону здоров’я, 75 % витрат – на освіту і близько 70 % – на соціальний захист населення. При цьому місцеві бюджети практично не мають довгострокових податкових гарантій, які б відповідали функціям, що покладені на них. На підставі вивчення статистичних і монографічних оригінальних джерел можна стверджувати, що ринок муніципальних цінних паперів є прийнятним і цивілізованим інструментом регулювання міжбюджетних відносин у країні. Державний механізм соціального регулювання (вирівнювання) намагається утвердити соціальну справедливість, це йому де в чому вдається, але об’єктивні економічні закони невмолимі та неприборкані навіть у жорстко плановому господарстві. Що з того, що централізовано виділяються «великі гроші», наприклад, Волинській та Закарпатській областям на розширення мережі дитячих садочків, поліклінік тощо? Все одно вони не зможуть їх освоїти за браком у них будівельної бази.  Послуга йде за капіталом – закон ринкової економіки. Цей закон прорвав кордони планової економіки. Послуга повинна йти за потребою – керівництво до дії в цивілізованому суспільстві. Але гуманні рішення здійснюються тільки при міцній фінансовій підтримці багатої економіки. Для сильних соціальних програм необхідні великі кошти.  Досвід розвинених економік свідчить, що місцеві органи влади не можуть нормально функціонувати, не випускаючи місцеві облігації. Муніципальні позики є одним із важливих інструментів фінансування критичних суспільних потреб, таких, як розвиток систем електропостачання, водопостачання та каналізації, будівництва житла, розвиток транспортних мереж, будівництво об’єктів освіти, охорони здоров’я і т. п. Можливість одержати значні додаткові фінансові ресурси для розвитку інфраструктури міст через випуск облігацій обумовлює, згідно зі світовим досвідом, високі темпи розвитку ринку муніципальних цінних паперів. Емісія облігацій місцевих позик забезпечує можливість зниження вартості обслуговування внутрішнього боргу, залучення в економіку регіону коштів іноземних інвесторів та, що більш важливо, сприяє трансформації заощаджень населення в інвестиції.  Місцеві органи влади можуть бути активними учасниками фондового ринку, виступаючи як емітенти боргових цінних паперів. Згідно із чинним законодавством України рішення про випуск облігацій приймається органами місцевого самоврядування. Структура та обсяги випуску муніципальних позик залежить від грошової та фінансової ситуації, а також від загального соціально-економічного стану країни.  Крім емітентів (місцевих органів влади), зацікавленими учасниками ринку виступають інвестори та посередники, включаючи інфраструктурних учасників – депозитарії, біржі, торговельні системи. Розвиток ринку муніципальних облігацій повинен бути націленим на пріоритетне використання ресурсів, малодоступних для недержавного сектора коштів фізичних осіб і нерезидентів, що повинно забезпечити максимізацію ефекту приватних інвестицій, служити стимулом зростання внутрішньої норми нагромадження. Зрозуміло, що розвиток ринку муніципальних запозичень взаємопов’язаний з поліпшенням інвестиційного клімату регіонів для внутрішніх та іноземних інвесторів. Привабливі риси облігаційної форми муніципального запозичення: · зниження вартості запозичень (емісія облігацій дозволяє знижувати відсоткові ставки щодо запозичених ресурсів, мобілізуючи на внутрішньому фінансовому ринку вільні кошти нерезидентів, фізичних осіб і небанківських установ для покриття дефіцитів і тимчасових касових розривів місцевих бюджетів, фінансування сезонних робіт. Широке коло інвесторів забезпечує можливість запозичення на більш привабливих умовах порівняно із залученням на ці цілі прямих кредитів комерційних банків); · відсутність негативних перерозподільчих ефектів (на відміну від використання для фінансування бюджетних розрахунків банківських векселів випуск облігацій дає можливість уникнути негативного впливу ефекту перерозподілу, у результаті якого профінансовані за допомогою векселів за номіналом підприємства та організації бюджетної сфери з метою отримання «живих» грошей змушені продавати їх із 15 – 40 % дисконтом кінцевим інвесторам, що погашають векселі за номіналом негайно шляхом сплати податків або пред’являють їх до погашення за номіналом після закінчення строку обігу); · фінансування виробничих проектів (велика надійність і ліквідність муніципальних облігацій дозволяє зробити їх оптимальним інструментом залучення інвестицій у виробництво. Емісія конвертованих муніципальних облігацій, призначених для фінансування конкретних виробничих проектів, дозволяє забезпечити страхування прямих іноземних інвестицій); · удосконалення інфраструктури регіональних фондових ринків (успішне проведення позик відіграє важливу роль у поліпшенні інвестиційного клімату в регіоні, створює потужний імпульс розвитку інфраструктури регіональних фондових ринків); · сприяння міжрегіональному руху капіталів (емісія муніципальних облігацій дозволяє вирішити гостру проблему залучення капіталу зі столиці до регіонів, активи в комерційних банках Києва, де проживає 5 % населення країни, складають біля 82 % сукупних активів українських комерційних банків. Процес доступу регіонів до столичних фінансових ресурсів ускладнюється через відносну слабкість філіальної мережі київських комерційних банків. При цьому ринок міжбанківських кредитів також не в змозі повністю забезпечити доступ регіонів до сконцентрованих у Києві грошових ресурсів через низькі ліміти міжбанківського кредитування, встановленого для переважної більшості регіональних комерційних банків. Прискорений розвиток ринку емісійних боргових цінних паперів стає необхідною умовою ефективного міжрегіонального руху капіталу); · сприяння трансформації заощаджень населення в інвестиції (емісія муніципальних облігацій дозволяє вирішити проблему трансформації заощаджень населення в інвестиції). Емісія облігацій місцевої позики має шанс стати тим інструментом фондового ринку України, що: дозволить профінансувати створення та розвиток вільних економічних зон; дасть поштовх до подальшого розвитку фондового ринку; стане одним із напрямів легалізації коштів, що обертаються в тіньовій частині нашої економіки. При створенні в регіонах інфраструктури ринків муніципальних цінних паперів не слід ігнорувати основним її елементом – соціальним. Він характеризує ступінь включення в ринкові процеси та ступінь довіри населення регіонів до творців ринкових реформ.  Головним аргументом до вищесказаного є те, що економіка всіх розвинених країн (від яких ми чекаємо, отримуємо і «проїдаємо» кредити) розвивається за рахунок свого потенційного інвестора – домогосподарства та його заощаджень. У нашій країні через нерозвиненість фондового ринку зростаючі особисті накопичення населення не змогли забезпечити відповідний обсяг інвестицій. Лише менша частина заощаджень населення надходить на фінансовий ринок, що сприяє підтриманню відсоткових ставок на високому рівні. Недовіра населення до корпоративних цінних паперів, до недержавних інвестиційних інститутів визначає слабкість українських страховиків і пенсійних фондів, погіршує перспективи розвитку пайових інвестиційних фондів, суттєво звужує можливості залучення коштів населення корпоративними елементами. Найбільш популярним об’єктом приватних інвестицій залишається вільно конвертована валюта. У цих умовах надійні та легкодоступні для населення низькомонопольні муніципальні цінні папери стають важливою передумовою дедоларизації особистих заощаджень населення, мобілізації їх на цілі виробничого інвестування. Серед причин, що стримують розвиток ринку муніципальних цінних паперів – недостатня нормативна база, хоча Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку наприкінці 1997 року затвердила Положення «Про випуск, реєстрацію і обіг облігацій місцевих позик», згідно з яким муніципальні облігації можуть випускатися в документарній формі на пред’явника або в бездокументарній формі на загальну суму, що не перевищує 30 % від дохідної частини місцевого бюджету. У випадку, коли головною дохідною частиною бюджету виступають дотації та субвенції з бюджетів вищого рівня, обсяг випуску має погоджуватись з Міністерством фінансів України. Джерелом погашення облігацій не можуть бути кошти від випуску нової місцевої позики. Облігації можуть купуватися юридичними та фізичними особами виключно за рахунок власних коштів. Якщо сума випуску облігацій місцевої позики перевищує 5 млн. грн., обіг облігацій місцевої позики цього випуску здійснюється на організаційно оформлених ринках (фондових біржах і/або позабіржових торговельно-інформаційних системах, зареєстрованих ДКЦПФР). Перші місцеві позики в Україні було зроблено в Києві (1995 рік). Столичні власті розмістили облігації на 1,9 млн. грн. На них було збудовано житло. З 1995 року в Україні випущено трохи більше десятка місцевих позик. З 1995 – 1997 рр. рішення про випуск облігацій місцевих позик на загальну суму 400 млн. грн. були прийняті в 11 регіонах. Фактично ж облігаційні позики здійснені в 10 регіонах на загальну суму 222 млн. грн. Станом на 1 січня 1998 року в обігу знаходилося муніципальних облігацій на суму 192,5 млн. грн. Муніципальна позика в Харкові була спрямована на розвиток міської інфраструктури, тут залучили 1,6 млн. грн. Місцеві позики було зроблено в Дніпропетровську, Черкасах, Запоріжжі та ряді інших великих центрів. В Одесі облігації місцевої позики, випущені в травні-липні 1997 року, дали змогу місту додатково мобілізувати для реалізації своїх соціально-економічних програм 61 млн. грн. (половина цієї суми спрямована на будівництво житла).  З січня 1998 року у Харкові розпочалося розміщення третьої муніципальної позики обсягом понад 10 млн. грн., строком запозичення менше 5 років, що дасть змогу перейти до здійснення масштабного муніципального проекту «Дитяче харчування». Отримують розвиток і безвідсоткові іменні облігації обласних підприємств, що дають право їх власникам на позачергове виконання робіт щодо додаткових послуг і спеціального консультування. Так, обласним підприємством електрозв’язку «Київоблтелеком» здійснена емісія 28 тис. шт. таких облігацій на суму 1 млн. грн. зі строком обігу 5 років. Для освоєння і введення в дію нових потужностей електрозв’язку випускаються цільові безвідсоткові облігації номіналом 5 грн. на загальну суму 6 млн. грн. обласного держпідприємства електрозв’язку «Вінницятелеком».  У 1998 році ДКЦПФР було зареєстровано одну емісію облігацій місцевої позики обсягом 0,5 млн. грн., здійснену Броварською міською радою. Крім того, на ринку обертаються облігації десяти емітентів, що були випущені до введення в дію Положення “Про порядок випуску та обігу облігацій місцевих позик”, серед яких найбільш вагомими є випуски облігацій органами самоуправління Запоріжжя, Києва, Львова, Одеси, Харкова, Херсона та Автономної Республіки Крим. Світовий досвід показує наявність певних проблем у розвитку ринку муніципальних цінних паперів та дещо негативний вплив муніципальних облігацій на загальну ситуацію в регіоні та в країні в цілому. Розповсюдження муніципальних позик, побудованих за принципом ОВДП, веде в кінцевому рахунку до будівництва фінансових пірамід з добре відомими наслідками. Світова практика свідчить, що єдино виправданим може бути визнане тільки використання засобів позики у виробничих проектах, що матимуть конкретну економічну віддачу і відіграють важливу роль у соціально-економічному розвитку регіону. Оскільки нині в державі не вистачає власних коштів не лише для розвитку, але й для утримання існуючого господарського комплексу, є необхідність розміщення місцевих цінних паперів як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Але цей процес в Україні досі законодавчо не врегульований. Це призводить часом до грубих порушень, ставить під загрозу фінансову безпеку окремих регіонів і держави в цілому. Наприклад, Житомирською облдержадміністрацією 1997 року з порушенням чинного законодавства були авальовані векселі, випущені компанією Preferred Capital Investment на ім’я корпорації United Financial Services на суму 6,7 млрд. дол. Згідно із Постановою уряду №1438 від 22 грудня 1997 року «Про дії посадових осіб Житомирської обл.держадміністрації з надання гарантій іноземним інвесторам і випуску зовнішніх боргових зобов’язань» МЗС було доручено проінформувати судові інстанції Іспанії та міжнародні фінансові установи про невідповідність вексельних та інших боргових зобов’язань, виданих Житомирською обласною адміністрацією, вимогам законодавства України.  У Харкові ведеться підготовка проекту першого випуску харківських єврооблігацій. Його обсяг становитиме близько 30 % від міського бюджету або понад 70 млн. грн. Муніципальні облігації можуть успішно замінити ОВДП при переорієнтації Мінфіну на залучення грошей з інших джерел. При цьому кошти будуть спрямовані на конкретні програми (дешеві кредити працюючим підприємствам, будівництво нових підприємств тощо), що сприятиме створенню нових робочих місць, збільшенню податкових надходжень, зменшенню соціальної напруги та розвитку інфраструктури ринку цінних паперів. Відсутність інформаційної відкритості ринку муніципальних облігацій суттєво стримує його якісний розвиток і перешкоджає процесу інтеграції регіональних фондових ринків і створенню єдиного загальноукраїнського ринку муніципальних облігацій.  Серед вад формування вітчизняного ринку муніципальних облігацій: неможливість для учасників ринку централізованого доступу до проспектів емісії муніципальних облігацій; недоступність для учасників ринку інформації про кількісні результати проведення емісії муніципальних цінних паперів; нестача наукових досліджень, присвячених проблемам розвитку і функціонування ринку муніципальних цінних паперів в Україні і за кордоном. В Україні професійне здійснення проекту з випуску та розміщення регіональної позики можливе лише за участю професійної фінансової компанії, що має кваліфіковані кадри для виконання подібної роботи.  Муніципальні облігації є одним із потенційних, але поки що малозадіяних джерел фінансування інвестицій в економіку України. Доцільним є досвід РФ щодо випуску сільських та енергетичних облігацій з метою переоформлення їх заборгованості федеральному бюджету за товарними кредитами 1996 року підприємствам АПК і кредитами 1993 – 1995 рр. підприємствам енергетики та електрифікації. Особливостями сільських облігацій є уніфікованість їх випуску: емісія здійснюється рівними серіями на строк 1, 2 і 3 роки, бездокументарна форма випуску, купонний дохід у розмірі 10 % річних. Розміщення сільських та енергетичних облігацій здійснювалося з дисконтом на аукціонній основі. Водночас існуюча непрозорість фінансової системи на регіональному і муніципальному рівнях спричиняє те, що органами влади обкладаються податком на прибуток доходи, що отримують від надання послуг із розміщення муніципальних цінних паперів. Адже відомо, що за корпоративними облігаціями підприємства повинні одразу ж сплатити 30 % від залучених коштів як податок на прибуток, що забагато, а кошти, залучені через ОВДП, йдуть на фінансування дефіциту бюджету, а не на виробництво. Суттєву роль у підвищенні попиту відіграє пільговий порядок оподаткування доходів фізичних осіб за муніципальними облігаціями. Фізичні особи звільняються від сплати прибуткового податку за відсотками та виграшами за облігаціями суб’єктів і органів місцевого самоврядування. Відсотковий дохід у РФ за облігаціями суб’єктів і місцевих органів влади у юридичних осіб оподатковується за 15 %.  З метою підвищення надійності муніципальних цінних паперів виплати відсотків і погашення облігацій можуть бути застраховані інвестором або емітентом у страховій компанії, а також забезпечені банківською гарантією. Страхуванню муніципальних облігацій, як правило приписується так званий стандарт «нульових витрат». Страховики облігацій не передбачають жодних втрат. Відмова від сплати своїх зобов’язань за муніципальними облігаціями в США досі практично не реєструвалася. 8.5. Формування курсової вартості цінних паперів Цінні папери мають номінальну і ринкову вартість або ціну. Номінальною (особовою) називають вартість, зазначену на цінному папері. Але купівля-продаж цінних паперів провадиться не за номіналом, а за цінами, що складаються на ринку цінних паперів. Ціна, за якою папери продаються і купуються на ринку, називається ринковою ціною або курсом цінних паперів.  Курсова вартість цінних паперів постійно коливається залежно від зміни співвідношень між попитом на ті або інші цінні папери та їх пропозицією на ринку. У свою чергу, попит і пропозиція залежать від очікуваної зміни рівня позичкового процента, а за звичайними акціями – і доходів, які визначаються, насамперед, перспективами розвитку корпорації, що випустила акції, а також станом політичної обстановки, загальною економічною ситуацією в країні. На курс цінних паперів також впливає стан державних фінансів і грошового обігу. Інфляційне знецінення грошей призводить до зменшення попиту на цінні папери з фіксованим доходом, і водночас зростає попит на звичайні акції, облігації, що конвертуються. 8.5.1. Формування курсової вартості акцій Акція є цінним папером, який дає право його власнику брати участь в управлінні акціонерним товариством, його прибутками і розподілі залишків майна при його ліквідації.  Акція має номінальну (ціна, позначена на акції) і ринкову (ціна, за якою реально купується акція або курсова) вартість. Залежно від особливостей порядку нарахування та виплати дивідендів акції поділяються на привілейовані та звичайні. Прибуток за акціями сплачується у вигляді дивіденду, під яким розуміється частина чистого прибутку акціонерного товариства, що підлягає розподілу між акціонерами. Держателі привілейованих акцій користуються перевагами на отримання дивіденду, мінімальний розмір якого повинен гарантуватися при випуску таких акцій. Оскільки комерційні інтереси держателів привілейованих акцій захищені, їх володарі, як правило, не мають права голосу в акціонерному товаристві. Дивіденд за привілейованими акціями, як правило, оголошується у відсотках від номіналу; його сума на одну акцію буде дорівнювати: DПА = N F , ( 8.1) де N – номінал привілейованої акції ;  F – ставка сплачуваних відсотків у відносних одиницях. Дивіденд за звичайними акціями залежить від результатів діяльності акціонерного товариства і нараховується за рішенням зборів акціонерів (проміжкові дивіденди можуть нараховуватися за рішенням ради директорів акціонерного товариства). Дивіденд за звичайними акціями за минулий рік може не виплачуватися (наприклад, у випадку збитків або направлення отриманих прибутків за рішенням зборів акціонерів на розширення діяльності акціонерного товариства). Оскільки комерційні інтереси тримачів акцій у цьому плані не захищені, вони наділяються правом голосу в акціонерному товаристві. Курс акції залежить від річного дивіденду, який вона приносить, рівня позичкового процента та співвідношення між пропозицією акцій та попитом на них. Іншими словами, курс акцій знаходиться в прямій залежності від розміру одержуваного за ними дивіденду й у зворотній залежності від рівня позичкового (банківського) відсотка. Тобто курс акції тим вищий, чим більшим є дивіденд, що виплачується за нею, і чим нижчим є рівень позичкового процента, оскільки, купуючи акції, власник грошового капіталу завжди порівнює виплачуваний за ними дивіденд з тим доходом, який він міг би одержати, поклавши свій капітал у банк, тобто з позичковим процентом.  Припустимо, що акція, незалежно від її номінальної вартості, дає щорічно дивіденд у 12 грн., а рівень позичкового процента дорівнює 4, тоді середній курс акції (без урахування співвідношення попиту і пропозиції на ринку) становитиме 300 грн., оскільки саме така сума, покладена у банк із розрахунку 4 % річних, принесе дохід, який дорівнює 12 грн. Середній курс акції дорівнює сумі грошового капіталу, яка принесе дохід, що дорівнює дивіденду, в разі вкладання цієї суми в банк (чи передачі у позичку). Цей процес встановлення ціни акції залежно від реально принесеного нею прибутку називається капіталізацією прибутку і здійснюється через фондові біржі, через ринок цінних паперів. Курс акцій = Дивіденд / Банк. відсоток х 100 %. (8.2) За допомогою наведеної формули легко можна підрахувати курс привілейованої акції, тоді як оцінка курсу звичайної акції пов’язана з труднощами, бо розмір річного дивіденду за такими акціями можна тільки передбачити. З курсовою ціною акції пов’язаний установчий прибуток акціонерної компанії. Він утворюється як різниця між сумарною курсовою вартістю акцій, що емітуються, і сумою грошового капіталу, вкладеного засновниками в організацію компанії, незалежно від форми вкладення – чи то оплата акцій за номіналом, чи мінімальний внесок або ж оплата підприємства, що підлягає придбанню засновниками. Курсова ціна акції акціонерного товариства закритого типу, за якою вона продається всередині товариства, визначається вартістю чистих активів товариства, що приходяться на одну оплачену акцію, і називається балансовою вартістю акцій: Б = А / К, (8.3) де Б – балансова вартість акції, гр. одн.; А – чисті активи акціонерного товариства , гр. одн.. ; К – кількість оплачених акцій , шт. Балансова вартість акції застосовується при лістингу акцій.  8.5.2. Формування курсової вартості облігацій Облігація – боргове зобов’язання, відповідно до яких позичальник гарантує кредитору виплату визначеної суми після закінчення певного терміну, а також виплату прибутку. Джерелами прибутку від інвестування засобів в облігації є виплачувані на них відсотки, а також різниця між ціною, за якою вони купуються, і їхньою номінальною вартістю, за якою, як правило, вони викупаються емітентами. При розрахунках прибутковості покупки облігацій використовують поняття їхнього курсу, що визначається за загальним виразом: Ко = х 100, (8. 4) де Р – ціна облігації; N – номінальна вартість облігації. Курс облігації залежить від її номінальної вартості, річного доходу, який вона приносить, рівня позичкового процента, кількості років, що залишилися до погашення облігації, та співвідношення між пропозицією облігацій та попитом на них. Середній курс облігації, за яким рівень доходів і рівень позичкового процента однакові, дорівнюватиме номінальній вартості. Якщо ж рівень доходу за облігацією нижчий за рівень позичкового процента, то її середній курс буде меншим за номінальну вартість, а при рівні доходу за облігацією вищому за рівень позичкового процента – більшим. Середній курс облігації визначається за формулою: Кос = , (8.5) де Сн – номінальна вартість облігації; н – кількість років, що залишилися до погашення облігації; Рп – рівень позичкового процента. Приклад 8.1. Припустимо, що інвестор придбав за номіналом нову п’ятипроцентну облігацію вартістю 1000 гр. од. При рівні позичкового процента 5 %. На момент перепродажу облігації рівень позичкового процента піднявся вдвічі, тому за номіналом її ніхто не захоче купити. За ті ж гроші, віддавши їх у позичку (або поклавши в банк), можна одержати дохід у розмірі 10 %. Курс облігації за умови, що до її погашення залишається один рік, становитиме 955 гр. од. Витративши цю суму на придбання облігації, її власник через рік одержить дохід у розмірі 10 % на початково витрачений капітал. Через рік облігація буде погашеною, а її власник одержить 1000 гр. од., заробивши на різниці у цінах 45 гр. од., і, крім того, за рік йому будуть нараховані та виплачені як проценти 50 гр. од. Увесь дохід 95 гр. одн. – це 10 % вкладеного капіталу. Якщо ж облігація підлягає погашенню через три роки, вона оцінюється у 855 гр. од. Інший випадок. Рівень позичкового процента на момент перепродажу облігації не підвищився, а зменшився до 3 %. Тоді курс облігації, термін погашення якої настає через рік, дорівнював би 1019 гр. од., а тієї, що підлягає погашенню через три роки – 1055 гр. од. 8.6. Показники, що використовуються для оцінки акцій та облігацій 8.6.1. Показники, що характеризують якість акцій 1. Дивідендна віддача акції, яка встановлює зв’язок між величиною дивіденду і ціною акції: Дивідендна віддача акції = Дивіденд х 100 % / Ціна акції (8.6) Цей коефіцієнт є основним статистичним індикатором, який дозволяє порівняти ступінь дохідності акцій різних корпорацій, а також акцій з іншими альтернативними видами збережень.  Коефіцієнт буде завжди вищим через день після об’яви дати реєстрації, ніж за день до цього. Це пояснюється тим, що на наступний день після виплати дивідендів біржова ціна акції, яка знаходиться в знаменнику формули, буде завжди менша на величину дивіденду порівняно із ціною попереднього дня. Тому для розрахунку дохідності акції краще використовувати наступну модифікацію формули: Дивідендна віддача акції = Дивіденд х 100 % / (Ціна акції – (Дивіденд Кількість днів від виплати дивіденду / 360). (8.7) 2. Коефіцієнт ціна-дохід, який встановлює зв’язок між ціною акції та величиною чистого доходу корпорації, що припадає на одну акцію: Коефіцієнт ціна-дохід = Дохід на одну акцію / Ціна акції. (8.8) Чим нижча величина цього коефіцієнта, тим вища оцінка акції та корпорації. 3. Коефіцієнт виплачуваності, який відображається в процентах, як частка чистого доходу, отриманого корпорацією, розподіляється у вигляді дивідендів: Коефіцієнт виплачуваності = Дивіденд х 100 / Дивіденд на одну акцію. (8.9) Якщо корпорацією випущено різні види акцій ( іменні, на пред’явника, тощо ), на які нараховуються різні дивіденди, то величина дивіденду, що стоїть у чисельнику формули, визначається як середньозважена величина суми добутків кількості відповідних видів акцій на величину дивіденду за ними до величини загальної чисельності акцій, які знаходяться в обігу. 4. Коефіцієнт дивідендного покриття – показник, обернений до коефіцієнта виплачуваності. Цей показник показує, в скільки разів чистий дохід корпорації перевищує суму виплачуваних нею дивідендів. 5. Показник капіталізованої вартості акцій, який визначає ринкову вартість усіх акцій корпорації: Капіталізована вартість акцій = Кількість акцій х Курс однієї акції. (8.10) 6. Показники віддачі (рентабельності) акціонерного капіталу за чистим доходом і за об’ємом реалізацій (продажу) представляють собою відношення, в першому випадку, величини чистого доходу корпорації за досліджуваний період часу, а в другому – об’єму реалізації до величини капіталізованої вартості акцій. Коефіцієнт рентабельності акціонерного капіталу за чистим доходом = Чистий дохід / Капіталізована вартість акцій. (8.11) Коефіцієнт рентабельності акціонерного капіталу за об’ємом реалізації = Об’єм реалізації / Капіталізована вартість акцій. (8.12) Перший з наведених коефіцієнтів за змістом є оберненим до коефіцієнта ціна-дохід. Чим менша величина коефіцієнтів рентабельності, тим вищий рівень капіталоємності виробництва і нижча віддача акціонерного капіталу. 7. Показник вартості акцій за балансом показує, яка величина акціонерного капіталу і резервного (страхового) фонду припадає на одну випущену акцію: Вартість акцій за балансом = (Акціонерний капітал + Резервний фонд) / Число акцій. (8.13) 8. Показник дійсної вартості акції показує, яка величина всіх капітальних ресурсів корпорації припадає на одну випущену акцію. Цей показник дуже важливий при економічному аналізі у зв’язку з придбанням контрольного пакета акцій чи ліквідацією корпорації: Дійсна вартість акції = Капітальні ресурси, включаючи необ’явлені резерви / Кількість акцій (8.14) 9. Розрахункова вартість акції після збільшення капіталу. Збільшення акціонерного капіталу і пов’язана з ним додаткова емісія дає право власникам старих акцій придбати нові з певним коефіцієнтом – одна нова акція за кілька старих і за більш низькою оцінкою, яка розглядається як певна «винагорода за підписку». Для розрахунку нової ціни використовується наступна формула: Розрахункова вартість акції після збільшення капіталу = К х ((Ціна старих акцій + Нова ціна) / (К + 1)) (8.15) де К – кількість старих акцій, при наявності яких купується одна нова. 10. Розрахункова вартість права на підписку визначає різницю між ціною старих акцій та ціною після збільшення капіталу. У зв’язку з тим, що право підписки може бути передано, так як не кожен власник старих акцій бажає придбати нові, а деякі акціонери просто можуть його переуступити, то виникає необхідність розрахунку цього показника. Проте потрібно зауважити, що як і при розрахунках наступного показника, дійсна вартість права на підписку на біржі може відрізнятися від розрахункової величини, так як вона також залежить від попиту і пропозиції. Співставлювана ціна = Ціна акції - (Дивіденд х Кількість днів від виплати дивіденду) / 360. (8.16) 11. Величина скоригованої ціни акції, яка дозволяє приводити до співставлення ціни акції корпорації в різні моменти часу. Це слід виконувати, так як після збільшення акціонерного капіталу виплати дивідендів у вигляді акцій, а також дроблення акцій, ціна на акцію скачкоподібно зміниться і порушиться її співставленість із попередніми значеннями за попередні періоди. Це викликано тим, що при таких фінансових операціях число випущених акцій росте скоріше, ніж активи корпорації, і тому стає більше акціонерів, кожний з яких володіє все меншою часткою активів. Для отримання співставлених даних ціни акцій коректуються за наступною формулою: Величина скоригованої ціни = Ціна, яка коригується х Коефіцієнт котировки, (8.17) де Коефіцієнт котировки = Ціна після заходу / (Ціна після заходу + Розрахункова вартість права на підписку). (8.18)  У випадку, якщо відбувається дроблення акцій чи розповсюджуються серед акціонерів безоплатні акції, для їх заохочення використовується наступна формула: Величина скоригованої ціни = Ціна, яка коректується х (К / К + 1), (8.19) де К – кількість старих акцій, за яку видається одна нова. 12. Показник повного доходу від капіталу, який узагальнює всі доходи та збитки, що принесені акціями: Повний дохід від капіталу = (Дивіденд + Ціна на кінець року - Ціна на початок року) / Ціна на початок року 100 %. (8.20) 13. Показник середньої ціни акції характеризує середню величину вартості однієї акції пакету, що формується протягом певного періоду часу, так як часто клієнт регулярно перераховує гроші для придбання акцій за вигідною ціною брокерській чи дилерській конторі: Середня ціна акції = Сума регулярних перерахувань х Період / Кількість куплених акцій. (8.21) 8.6.2. Показники, що характеризують якість облігацій 1. Прямий дохід від облігації, який встановлює в процентному виразі залежність між величиною доходу за облігацією та її ціною. Якщо ціна облігації вища від її номінальної вартості, то величина прямого доходу буде нижчою від норми процента. Якщо ж ціна нижча номінальної вартості, то прямий дохід вищий за процентну ставку. Прямий дохід за облігацією = Норма процента х Номінальну вартість облігації / Ціна облігації. (8.22) 2. Дохід за облігацією на дату погашення визначає фактичний процентний дохід інвестора на цей момент. Як відомо, в день погашення виплачується номінальна вартість облігації (100 %), а ринкова ціна в день покупки може бути вищою номінальної вартості (перевищувати 100 %) чи бути нижчою (менше 100 %). Дохід за облігацією на дату погашення = ((Норма процента + (Сума погашення - Ціна в день покупки) / Період) / ((Ціна в день покупки + Сума погашення) / 2 ) 100 %. (8.23) 3. Ціна конверсії визначає середню ціну акцій при обміні на них конвертованих облігацій: Ціна конверсії = Номінальна вартість конвертованої облігації / Кількість акцій за конвертовану облігацію (8.24) 8.7. Біржові операції з цінними паперами 8.7.1. Місце фондової біржі на ринку цінних паперів Фінансовий ринок – це ринок, де відбувається розподіл та перерозподіл усіх фінансових активів країни під впливом попиту і пропозиції на них з боку різноманітних суб’єктів економіки. Однією із складових фінансового ринку є ринок цінних паперів, який у розвинених країнах виступає джерелом фінансування економіки та барометром економічного і політичного життя. Широкий вибір інструментів ринку цінних паперів, умов їх випуску, погашення та виплати доходу, різні схеми торгівлі та взаємозв’язків між суб’єктами ринку цінних паперів забезпечують максимальну мобілізацію фінансових ресурсів, їх раціональний розподіл і швидкий перерозподіл та ефективне використання. Це визначає значну роль і провідне місце цієї ланки фінансового ринку у фінансовій системі та її вплив на соціально-економічний розвиток. Ринок цінних паперів можна структурувати за такими двома ознаками: стадіями та місцем торгівлі. За стадіями торгівлі виділяється первинний та вторинний ринок. Первинний ринок – це випуск цінних паперів в обіг, який здійснюється на основі оголошення про емісію. Торгівля ведеться між емітентами, з одного боку, та інвесторами і фінансовими посередниками – з іншого. Вторинний ринок характеризується операціями перепродажу цінних паперів, які здійснюються між окремими інвесторами, інвесторами і фінансовими посередниками та між фінансовими посередниками. За місцем торгівлі ринок цінних паперів поділяється на біржовий та позабіржовий. Біржовий включає угоди, що вкладаються на фондовій біржі, й охоплює, насамперед, вторинний ринок, хоча в окремих випадках і первинне розміщення цінних паперів може здійснюватись через фондову біржу. В останні десятиріччя значна частина операцій із цінними паперами, здійснюваних раніше на біржі, відбувається безпосередньо між банками, між банками і корпораціями, на позабіржовому ринку. Позабіржовий відображає угоди, які укладаються і здійснюються поза біржею. Він стосується, насамперед, первинного ринку, однак позабіржові операції можуть здійснюватись і на вторинному ринку.  Фондова біржа є особливим посередником на ринку цінних паперів, виступаючи центром торгівлі ними. Іншими словами, фондова біржа – це ринок, який регулярно функціонує і на якому здійснюється торгівля цінними паперами. При цьому саме оформлення і передача цінних паперів провадяться за її межами. Класична біржа (в тому числі фондова) – це аукціон, де торгівля ведеться в операційному залі «з голосу», тобто через усні інструкції. Прикладом такої біржі є Нью-Йоркська фондова біржа. Завдяки розвитку обчислювальної техніки на деяких біржах на зміну операціям в операційному залі прийшли електронні системи купівлі-продажу цінних паперів з використанням терміналів, установлених у фірмах – членах біржі і пов’язаних із центральною комп’ютерною системою біржі (наприклад, система CATS на Торонтській фондовій біржі, CAC на біржах Франції). Проте і на автоматизованих біржах частина операцій, як і колись, здійснюється в операційному залі «з голосу». Так, на Паризькій біржі торгівля облігаціями, опціонами відбувається «з голосу». Фондова біржа виконує три основні функції: · посередницьку; · індикативну; · регулятивну. Суть посередницької функції полягає в тому, що фондова біржа створює достатні й всебічні умови для торгівлі цінними паперами емітентам, інвесторам та фінансовим посередникам. Торгові угоди на біржі вкладають брокери. Вони діють від імені своїх клієнтів-інвесторів, емітентів чи фінансових посередників, купуючи чи продаючи цінні папери. При цьому права власності на куплені цінні папери чи отримані від реалізації гроші належать клієнтам. Дохід брокера формується за рахунок комісійних від укладених угод. Крім того, в торгівлі на біржі беруть участь дилери. Вони купують через брокерів цінні папери з метою їх наступного перепродажу. Їх дохід формується за рахунок різниці в цінах купівлі й продажу цінних паперів. Індикативна функція фондової біржі полягає в оцінці вартості та привабливості цінних паперів. Саме на біржі проводиться котирування цінних паперів, яке дає інформацію інвесторам про вартісну і якісну оцінку цінних паперів та динаміку їх розвитку. Це створює передумови для надійного і достовірного механізму торгівлі, хоча не виключає можливостей цілеспрямованих махінацій з метою спекуляції цінними паперами. Водночас це важливий чинник стимулювання ефективної діяльності емітентів. Будь-які промахи відразу ведуть до зниження вартості емітованих ними цінних паперів, а отже, і попиту на них, що веде до зменшення притоку фінансових ресурсів. Тому для емітента так важливо забезпечувати стабільний фінансовий стан та високі фінансові результати. Регулятивна функція фондової біржі виражається в організації торгівлі цінними паперами. Вона встановлює вимоги до емітентів, які виставляють свої цінні папери на біржові торги, правила укладання і виконання угод, механізм контролю за діяльністю суб’єктів біржової торгівлі. Біржі здійснюють контроль за фінансовим станом емітентів. Вони мають право на отримання та перевірку інформації про їх діяльність. Отже, біржі можуть знімати з котировки окремих емітентів, які або не виконують вимог біржової торгівлі, або мають незадовільні фінансові показники. Мета контрольної діяльності біржі – забезпечення достовірності котирування цінних паперів та надійності біржової торгівлі. Завдяки біржі інвестори одержують можливість легко перетворювати цінні папери у гроші, оскільки цінні папери, що обертаються на біржі, можна у будь-який час продати або віддати у банк під заставу для одержання позички. Це дає можливість вкладати у цінні папери не тільки заощадження довгострокового характеру, а й тимчасово вільні кошти. Ліквідність цих паперів, які мають обіг на біржі, створює умови широкого їх використання для забезпечення банківських позичок, дає можливість інвесторам купувати цінні папери нових випусків, продавши наявні папери на біржі.  Таким чином, біржа забезпечує прискорення централізації капіталу і розширює межі використання тимчасово вільних коштів для фінансування господарства. Крім того, біржа підвищує мобільність акціонерного капіталу, створює умови для прискорення його кругообороту. У результаті постійного обігу капіталів і змін у складі інвесторів біржа забезпечує перерозподіл капіталу між різними галузями і сферами економіки. За правовим статусом розрізняють біржі, організовані як акціонерні товариства, і біржі, засновані державою як публічно-правові інститути. У сучасних умовах діяльність бірж незалежно від їх правового статусу спрямовується і контролюється державою відповідно до прийнятих законів. Так, у США, де біржі є акціонерними товариствами, створено орган державного нагляду за біржами у вигляді Комісії з цінних паперів і бірж. Аналогічна державна установа функціонує й у Франції – Комісія з біржових операцій, де біржа є публічно-правовим інститутом. Доступ до операцій із цінними паперами на фондовій біржі мають тільки її члени (біржові фірми). Біржа пред’являє жорстокі вимоги для бажаючих торгувати на ній. Складна процедура прийняття в члени біржі покликана встановити професійну, фінансову і моральну придатність претендента до біржової роботи за дорученням клієнтів і самостійно. Кількість членів біржі обмежена і може змінюватися за рішенням біржового комітету (на акціонерних біржах) або урядового органу, якщо біржа є публічно-правовою. Фондові біржі відіграють надзвичайно важливу роль як в економічній та фінансовій системі окремих країн, так і на рівні міжнародної економіки та міжнародних фінансів. Через них проходять колосальні фінансові ресурси, доступ до яких досить непростий. Тільки найбільш потужні, надійні й стабільні емітенти, які мають високі фінансові результати, можуть їх отримати. Стабільність у світі багато в чому залежить від урівноваженості попиту та пропозиції на фондових біржах, що є основою регулювання біржової діяльності. На відміну від банків, які самостійно визначають напрями вкладення своїх ресурсів, фондова біржа не може адміністративно регулювати грошові потоки. Однак хоча інвестори самостійно визначають, куди вкладати гроші, керуються вони при цьому, насамперед, біржовим котируванням цінних паперів. Сприяючи раціональному руху, розподілу та перерозподілу фінансових ресурсів між окремими емітентами різних галузей, регіонів і країн, фондові біржі, як і комерційні банки, є рушійною силою економічного розвитку. Разом з тим, якщо банки розглядаються як мозковий центр і кровоносна система економіки, то фондові біржі виконують, насамперед, роль нервової системи. Вони дають змогу вчасно відслідковувати процеси, які характеризують стан економіки та фінансової системи, і приймати відповідні рішення. Тому провідні фондові біржі (Нью-Йорк, Токіо, Лондон, Париж, Франкфурт, Копенгаген) стали світовими фінансовими центрами, ситуація на яких значною мірою визначає фінансову політику всіх країн світу. Вивчення та аналіз світового досвіду функціонування механізмів і складових фондового ринку відіграють важливу роль у становленні та розвитку українського фондового ринку і мають сприяти його перетворенню в джерело фінансування вітчизняної економіки та засіб відображення економічної та політичної дійсності в країні. Фондові біржі є у багатьох країнах світу. Найбільші з них за розмірами обігу цінних паперів і за кількістю членів – Нью-Йоркська і Токійська. Найстаріша фондова біржа в Амстердамі, що функціонує і нині, була організована у 1608 році. У Росії торгівля цінними паперами провадилася на товарних біржах, і тільки на найстарішій (1703 р.) Петербурзькій біржі у 1900 році був створений спеціальний фондовий відділ для торгівлі цінними паперами, відділений юридично від товарної торгівлі. Історично російська фондова торгівля була пов’язана передусім з державними цінними паперами. На Петербурзькій біржі торгівля ними розпочалася після випуску перших внутрішніх державних позик 1809 р. і 1811 р., а торгівля акціями та облігаціями акціонерних товариств – у 30-х роках XIX ст. Особливо швидко біржовий фондовий обіг почав зростати у другій половині XIX ст. у зв’язку із значним поширенням державного кредиту і розвитком акціонерного підприємництва. У 1913 році державні цінні папери разом з акціями російських залізниць становили 4/5 загального обсягу цінних паперів фондового відділу Петербурзької біржі. Під час першої світової війни біржі в країні були закриті. Після Лютневої революції 1917 року Московську біржу було відкрито, але її діяльність тривала всього кілька місяців. У Радянській республіці відкриття біржі відбулося у 1921році. А через два роки при Московській товарній біржі організовано перший у республіці фондовий відділ. У наступні роки право на заснування фондових відділів було надано ще дев’яти найбільшим товарним біржам. На початку 1926 року загальний обіг фондових відділів при товарних біржах операцій із цінними паперами досяг 200 млн. крб. Проіснували радянські біржі недовго. На початку 30-х років в умовах переходу до командно-адміністративної економіки та ліквідації фінансового ринку в країні біржову діяльність було припинено. У кожній країні існує своя національна, історично сформована система бірж. Розглянемо фондові ринки окремих розвинених країн. Для фондового ринку Японії притаманна моноцентрична модель біржової системи, коли домінуюче положення займає одна біржа, розташована у фінансовому центрі країни (в даному випадку Токійська, на долю якої припадає 80 % всього обороту цінних паперів), інші біржі (у Нагої, Кіото, Хіросімі, Фукуоке та ін.) мають місцеве значення. Біржовий фондовий ринок Японії поділяється на такі сектори: – ринок, де котируються акції найбільш відомих АТ (великих корпорацій); – ринок для менш відомих корпорацій; – ринок цінних паперів, що не допущені до котирування; – ринок іноземних цінних паперів, які обертаються окремо від японських. Особливістю фондового ринку Японії є переважна більшість акціонерів-корпорацій порівняно з кількістю акціонерів-фізичних осіб і перехресне володіння акціями великих корпорацій. Англії, як і Японії, притаманна моноцентрична модель біржової системи. Провідною фондовою біржею Англії є Лондонська біржа (крім неї, в країні функціонує ще 22 фондові біржі). В обороті англійської фондової біржі знаходиться більше 7 тис. видів акцій та облігацій, але 95 % від загального обігу складають угоди з облігаціями Основним видом біржових угод є строкові угоди спекулятивного характеру. Особливістю Лондонської біржі є перевага торгівлі іноземними цінними паперами, на які припадає більше 50 % від загального обсягу торгівлі. Тобто Лондон виконує функції одного із світових фінансових ринків. На відміну від Японії та Англії, Німеччині властива поліцентрична біржова система, коли крім головної фондової біржі функціонує ще декілька великих бірж. У Німеччині діє вісім фондових бірж, найбільшою з яких вважається Франкфуртська. Фондові біржі виступають у формі державних установ, членами яких можуть бути як юридичні особи (головним чином, банки), так і фізичні, до яких належать так звані офіційні (курсові) і вільні маклери. Брокерські фірми в Німеччині не є членами бірж. Особливістю німецького фондового ринку є його чіткий поділ на: – офіційний ринок (фондова біржа), де через офіційних маклерів здійснюється торгівля цінними паперами, що належать офіційному ринку. Цінні папери можуть бути прийняті до котирування і обігу на офіційному ринку тільки при умові, що їхній емітент виконує ряд формальних вимог, зокрема: а) в обіг мають бути випущені акції загальною ринковою вартістю не менше 2,5 млн. німецьких марок або інші види цінних паперів у сумі більше ніж 0,5 млн. німецьких марок; б) серед широкого кола інвесторів повинно бути розміщено не менше 25 % від загального випуску цінних паперів; в) емітент повинен існувати як юридична особа більше трьох років тощо; – регульований ринок. Вимоги до емітента при випуску цінних паперів на регульований ринок є менш жорсткими, але ґрунтуються на тих же принципах, що і при допуску цінних паперів до котирування на офіційному ринку; – вільний (позабіржовий) ринок, який контролюється в основному комерційними банками (Комісія з питань торгівлі позабіржовими цінними паперами). Змішана модель біржової системи характерна для США. Тобто функціонує одна велика і загальновизнана Нью-Йоркська фондова біржа, а паралельно з нею – регіональні біржі, які є самостійними і діють у межах загальнодержавної біржової системи. Характерною рисою фондового ринку США є диференційоване коло членів біржі порівняно з іншими країнами. Особливістю біржового ринку США є наявність жорстких правил лістингу цінних паперів при допуску їх до котирування на біржі. АТ повинні виконувати такі вимоги: – ринкова вартість акцій, що обертаються на ринку, повинна бути не менше ніж 18 млн. дол.; – число акцій, розміщених на ринку, повинно складати не менше 1,1 млн. штук; – прибуток до сплати податку має становити не менше 2,5 млн. дол. в останній фінансовий рік та не менше 2 млн. дол. у два попередні роки і т. ін. При допуску до котирування на біржі приймається до уваги також роль компанії в національній економіці, становище на ринку, перспектива прибутковості. У Росії в ролі професійних учасників фондового ринку виступають комерційні банки, що мають усі права на операції з цінними паперами, 60 фондових бірж (відповідно до чинного законодавства фондові біржі створюються як закриті акціонерні товариства і повинні мати не менше трьох членів. Членами біржі можуть бути тільки її акціонери); 660 інституціональних фондів; більше 550 недержавних пенсійних фондів; більше 3000 страхових компаній; саморегулюючі організації; Союз фондових бірж. Проаналізувавши фондові ринки різних зарубіжних країн, виділимо їх основні риси: 1. Для всіх країн притаманна єдина структура інституціональних учасників РЦП: комерційні банки, страхові та інвестиційні компанії, пенсійні фонди, довірчі товариства і т. д., але з певними відмінностями. Так, наприклад, в Японії всі банки працюють на ринку цінних паперів і вони є головними інвесторами промисловості, в той час як у США на фондовому ринку працюють тільки інвестиційні банки, а комерційним банкам заборонено займатися операціями з цінними паперами. 2. Для всіх країн притаманний широкий розвиток фондових бірж і жорсткі правила лістингу при допуску акцій компаній до котирування на біржовому ринку. 3. Усім країнам властиве широке використання похідних цінних паперів: ф’ючерсів, опціонів тощо. Панівною формою торгівлі стають ф’ючерсні біржі. 4. В усьому світі запроваджена і продовжує розвиватись комп’ютеризація біржової та позабіржової діяльності. Відбувається процес інтеграції фондових ринків в єдиний електронно-комп’ютерний ринок. Основні риси фондового ринку України. Торгівля цінними паперами в Україні, як і в інших країнах світу, здійснюється на біржовому (Донецька фондова біржа, Київська міжнародна фондова біржа, Українська міжбанківська валютна біржа, Кримська фондова біржа, Українська фондова біржа) та позабіржовому (ПФТС, «телефонний ринок», міжбанківські операції з цінними паперами) фондових ринках, де відповідно до чинного законодавства обертаються пайові, боргові та похідні цінні папери. Торгівля цінними паперами (зокрема акціями) незначних обсягів здійснюється на фондових біржах. Це пояснюється пропозиціями на фондових торгах акцій неліквідних підприємств, незадовільним станом самих цінних паперів, що виставляються на продаж, небажанням чи неспроможністю багатьох українських компаній дотримуватись правил відкритого звітування, необхідного для роботи на біржі тощо. Широкого розвитку набув ринок державних боргових зобов’язань, що скорочує інвестиції у національне виробництво, і, відповідно, стримує розвиток вторинного ринку корпоративних цінних паперів. Вторинний ринок не функціонує через відсутність законодавчої бази щодо його розвитку. У законодавчому порядку на українському фондовому ринку необхідно визначитись з моделлю корпоративної власності: англо-американська або континентальна західноєвропейська. На сьогоднішній день в Україні функціонує західноєвропейська модель, при якій перехід компаній із рук в руки здійснюється за бажанням власників, а біржовий оборот невеликий. Але ця модель склалася стихійно, і бажано було б закріпити її (або скасувати) в певних нормативних актах: – дати опис та узаконити види угод із цінними паперами; – визначити види спекулятивних угод, які ґрунтуються на кон’юнктурному коливанні цін, різниці цін на різних ринках, попиті та пропозиціях, сезонному коливанні цін, коливанні цін на сировину, на інфляції та ін.; – правила укладання угод і розрахунків за ними; – відповідальність сторін в угоді; – роль посередників і торговців цінними паперами у проведенні угод; –вирішити питання оподаткування операцій із ф’ючерсними контрактами та іншими похідними фінансовими інструментами; – вдосконалити інформаційну підтримку ринку; – запровадити видання біржами бюлетнів про свою діяльність; – увести довгострокове перспективне планування розвитку ринку цінних паперів на мікро- і макрорівнях; – зацікавити населення брати участь у діяльності фондового ринку на правах дрібного інвестора. 8.7.2. Біржові операції Біржові операції за своєю суттю – це купівля і продаж цінних паперів. Вони здійснюються з різними цілями. Цінні папери купують для одержання доходів від них у вигляді дивідендів або процентів. У цьому випадку покупцями є інвестори. Вони можуть продавати свої цінні папери з метою придбання акцій та облігацій, які приносять вищий дохід, або коли відчувають потребу у грошах. Крім того, купівлею-продажем цінних паперів займаються для одержання доходів у вигляді курсової різниці. Основний об’єкт таких біржових операцій – звичайні акції, оскільки їх курс найбільше зазнає коливань. Для торговця цінними паперами немає значення, у якому напрямі змінюється їх курс. Для нього важливо передбачити цей напрям. Якщо він передбачає, що курс цінних паперів підніметься, то він скуповує їх з тим, щоб пізніше перепродати за вищою ціною і навпаки. Операції (торговельні угоди) з цінними паперами на біржі здійснюються за певними правилами. Найчастіше цінні папери продаються і купуються стандартними пакетами. На фондовій біржі продаються і купуються, як правило, раніше випущені папери відкритих корпорацій за умови, що вони допущені для обігу на біржі. Цінні папери нового випуску, як правило, за передплатою розміщуються в інвестиційних дилерів і спочатку реалізуються через позабіржовий ринок. Тільки після цього компанія може спробувати одержати допуск для своїх цінних паперів на фондову біржу, тобто домогтися включення їх у список паперів, які котируються на біржі . До біржового обігу за рішенням біржового комітету допускаються цінні папери лише великих і відомих компаній. Щоб бути включеною у цей обіг, корпорація повинна відповідати суворим кількісним і якісним критеріям та дати згоду на дотримання правил операцій, які існують на цій біржі. На біржах існують різні критерії допуску цінних паперів до обігу. Важливим з них є: порівняно великий випуск цінних паперів, публічне їх розміщення серед широкого кола власників, наявність у корпорації емітента робочого капіталу у певному мінімальному розмірі, прибуткова діяльність цієї корпорації протягом кількох останніх років. Обмежений допуск цінних паперів для обігу на біржі спричинив створення на початку 80-х років на основних фондових біржах окремих секцій, що дістали назву других ринків . До цінних паперів, які допускаються біржею на цей ринок, висуваються не такі суворі вимоги, як до паперів, що включаються до основного біржового списку. Другий ринок дає можливість новим, невеликим, венчурним компаніям підняти ліквідність їх цінних паперів. Крім других ринків, при деяких фондових біржах функціонують ринки вторинних відносно акцій та облігацій цінних паперів – опціонів, ф’ючерсів . Як на фондових біржах світу, так і у практиці українських біржових операцій (правда частково) при угодах із цінними паперами допускаються до виконання наступні види операцій: · операції з готівкою (касові операції); · операції на строк; · операції з премією; · операції з опціоном. Суть операцій з готівкою полягає в тому, що оплата куплених цінних паперів проводиться негайно чи, виходячи з технічних причин, у встановлені біржою строки (наприклад, за облігаціями – на наступний день, а за акціями – на п’ятий робочий день) за курсом для здійснення угоди. Операція продажу цінних паперів на строк носить аналогічний характер. Суть операцій на строк полягає в тому, що кінцевий грошовий розрахунок за угодою, здійснюваною на біржі в день Х, проводиться в день У, визначений клієнтами (звичайно до місяця).  Суть операцій з премією і опціоном полягає в тому, що вони побудовані за принципом угод на строк, проте дають можливість відмовитися від своїх зобов’язань, виплативши клієнту попередньо обумовлену суму (премію чи опціон).  Операції з премією та опціоном відрізняються одна від одної, головним чином, тривалістю відстрочки кінцевих розрахунків. У першому випадку відстрочка дається на строк 1 – 3 місяці, в другому – 1 – 9 місяців. Операції з премією дають «страховку» лише покупцям цінних паперів, тому що продавати їх відповідно до цієї процедури не можна. Ціна акцій при операціях з премією складається з котирування їх при угодах на строк плюс спеціальне котирування плюс величина премій. Операції з опціоном дозволяють здійснювати угоди з цінними паперами як для покупця, так і для продавця, використовуючи більш довгу відстрочку для прийняття кінцевого рішення. Існує метод продажу з опціоном, при якому продавець, що запропонував цінні папери, може відмовитись від їх продажу, поступившись грошовою сумою у вигляді опціону на користь покупця, який не втримав у результаті угоди свою покупку.  Будь-яка гра, а тим більше на курсах цінних паперів, є ризиковою химерою для її учасників. Проте якщо ці угоди можливі, то головною є умова, щоб вони проходили в рамках встановлених правил, не носили масового характеру і цим істотно не впливали на поведінку біржі. З цією метою на ринках цінних паперів створені організаційні умови і передбачені технічні можливості здійснювати такі, часто суто спекулятивні, угоди, як покупка акцій частково на залучені засоби, продаж позичених у брокерів акцій, а також операції на ринку опціонів. Зміст типової угоди з маржею полягає в тому, що клієнт може придбати акції певних корпорацій лише взявши борг у брокерській конторі чи іншій фінансовій установі. Спекулятивні угоди з маржею здійснюються з акціями корпорацій, ймовірність підвищення курсу яких досить велика. Опціон є двосторонньою угодою про передачу права на покупку або продаж певного базисного активу (цінних паперів, валюти й ін.) за визначеною ціною на певну дату. При цьому покупець опціону набуває права на покупку або продаж активу. Продавець опціону бере на себе зобов’язання продати або купити актив на вимогу покупця. За умовами опціону на покупку, наприклад акцій, власник (утримувач) опціону має право придбати акції у особи, що виписала контракт, за обумовленою ціною. Це право діє протягом обумовленого обмеженого терміну. Продавець опціону на покупку буде зобов’язаний продати акції, якщо того зажадає покупець опціону. За умовами опціону на продаж власник (утримувач) опціону має право продати акції особі, що виписала опціон, за обумовленою ціною в обмовлений термін. Продавець опціону буде зобов’язаний купити ці акції, якщо того зажадає власник опціону. При угодах з опціонами їхні учасники розраховують на протилежні тенденції. Покупець опціону при покупцы розраховує на підвищення курсу акцій, а продавець – на його пониження. Якщо курс акцій виявиться вищим від зазначеного в опціоні на покупку, його покупець отримає зиск за рахунок курсової різниці (за винятком премії продавцю опціону), а продавець матиме збитки. Якщо ж курс акцій знизиться, збережеться або підвищиться несуттєво, покупцю опціону буде невигідно його реалізовувати, і він понесе збитки в розмірі премії, виплаченої продавцю при виписуванні опціону. Продавець же опціону на покупку в цьому випадку без всякого вкладення своїх засобів отримає зиск у розмірі премії. Фінансові ф’ючерси, що є також контрактом на операцію з цінними паперами у чітко встановлений час у майбутньому, відрізняються від опціонів тим, що вони передбачають зобов’язання, а не право на проведення тієї або іншої операції, яке бере на себе покупець ф’ючерсу. В операціях із цінними паперами беруть участь посередники, що поділяються на брокерів та дилерів. Брокер зводить продавця з покупцем, одержуючи за посередництво комісійні. Дилер купує цінні папери від свого імені та за свій рахунок з метою їх перепродажу. У ролі посередників виступають як окремі особи, так і цілі фірми, інтегруючи у своїй роботі брокерські та дилерські операції, а також комерційні банки. Спеціалізовані посередницькі фірми не мають єдиної загальноприйнятої назви. Найчастіше їх називають інвестиційними дилерами (банками, домами), біржовими, дилерськими фірмами. 8.7.2.1. Механізм реалізації опціонних операцій Приклад 8.2. Курс акцій компанії складає 4000 гр. од. Гравець, що розраховує на підвищення курсу акцій, купує опціон на покупку акцій за фіксованою ціною 4200 гр. од., сплативши при цьому премію 500 гр. од. за акцію. Визначити результати угоди, якщо курс акцій після закінчення терміну опціону становитиме: а) 5000 гр. од.;  б) 4100 гр. од.; в) 4400 гр. од. Розв’язання а) якщо курс акцій складе 5000 гр. од., держатель (покупець) опціону реалізує своє право на їхню покупку. При цьому його прибуток на одну акцію складе: 5000 (прибуток від продажу куплених акцій) – 4200 (ціна, за якою він відповідно до опціону купить акції) – 500 (премія продавцю опціону) = 300 гр. од. Якщо продавець опціону не мав у своєму розпорядженні акцій до моменту подання йому вимоги на продаж, він буде вимушений купити їх за ціною 5000 гр. од. і продати держателю опціону за обумовленою ціною 4200 гр. од. З урахуванням отриманої премії його збитки становитимуть тих же 300 гр. од. на акцію. Якщо ж продавець опціону мав акції у момент його продажу, його збитки будуть пов’язані з недоотриманим прибутком, оскільки він буде вимушений продати акції за ціною, нижче ринкової; б) якщо курс акцій складе 4100 гр. од., держателю опціону буде невигідно його реалізовувати, і він відмовиться від свого права. При цьому його збитки і, відповідно, прибуток продавця опціону будуть дорівнювати сплаченій премії – 500 гр. од. за акцію; в) якщо курс акцій буде рівний 4400 гр. од., відмовившись від свого права на їхню купівлю, утримувач опціону понесе збитки в розмірі сплаченої премії – 500 гр. од. за акцію. При реалізації ж опціону збитки його складуть: 4200 (ціна акцій за опціоном) + 500 (премія) – 4400 (ціна, за яку він продасть куплені акції) = 300 гр. од., тобто менше сплаченої премії. Таким чином, потенційні збитки держателя опціону на покупку обмежені розміром премії, а потенціальний прибуток може, залежно від росту курсу, бути великим. Продавець такого опціону іде на ризик великих збитків, а його потенційний прибуток обмежений розміром премії. Якщо ж опціон на покупку придбано для фактичної покупки необхідного товару, його держатель страхується від непередбаченого росту цін. При виписуванні опціону на продаж його покупець розраховує на зниження курсу акцій. Якщо курс акцій буде нижче означеного в опціоні, його покупець отримає прибуток за рахунок курсової різниці (за вирахуванням сплаченої премії), а продавець понесе збитки. Якщо ж курс акцій зросте, збережеться або знизиться несуттєво, покупець опціону буде змушений відмовитися від його реалізації. При цьому збитки покупця і прибуток продавця будуть дорівнювати розміру премії.