Кашмір дуже важливий для внутрішньої політики Делі, оскільки його відторгнення значно б посилило сепаратистські тенденції всередині держави. Пакистан не пов'язаний так щільно історично й еко­номічно з Кашміром, як Індія, хоча слід визнати, що за релігійною ознакою ця спірна територія є ближчою до Пакистану, ніж до Індії. Як відомо, Пакистан свого часу постав як релігійна держава, Індія ж завжди була проти територіального поділу за релігійною ознакою.

Події в Кашмірі почали розгортатися не з вторгненням 30 жовтня 1947 р. з пакистанської сторони гірських пле­мен, а з опублікуванням 12 травня 1946 р. меморандуму англійської урядової місії про індійські князівства і з оголо­шенням 3 червня 1947 р. плану лорда Маунтбеттена про поділ Британської Індії. Лондон був заінтересований у приєднанні Кашміру до Пакистану, і в цьому його ак­тивно підтримував Вашингтон. Така позиція Великобри­танії й США пояснюється прагненням установити конт­роль над районом, якому відводилося дуже важливе місце у військових планах західних держав в Азії. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років США й Великобританія приступили до складання планів створення в Кашмірі військових баз, спрямованих проти СРСР, а згодом проти КНР.

Пакистано-індійський збройний конфлікт через Каш­мір продовжувався понад рік, і лише 1 січня 1949 р. за посередництвом спеціальної комісії 00Н удалося досяг­нути угоди про взаємне припинення воєнних дій. Згідно з резолюціями Ради Безпеки 00Н від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. була встановлена лінія припинення вогню, яка розділила князівство Джамму і Кашмір, що не є єдиною географічною, етнічною чи релігійною общиною, на дві частини. До Пакистану відійшли контрольовані його збройними силами західні й північні райони князів­ства, що дістали назву Азад Кашмір. Дві третини кня­зівства під його історичною назвою відійшли до Індій­ської Республіки. Індія не виконала вимогу 00Н про­вести в Кашмірі плебісцит з питання його приєднання до Індії чи Пакистану, посилаючись на відмову останнього вивести свої війська з захопленої частини князівства, а також на те, що рішення про входження князівства Джамму і Кашмір до складу Індії було прийняте його правителем Харі Сінгом і юридичне князівство є не­від'ємною частиною Індії. Певно, не останній чинник відмови Індії від проведення плебісциту становила загро­за посилення сепаратистського руху в країні, здатного призвести до її розпаду. Всі подальші спроби 00Н урегу­лювати розбіжності між Індією і Пакистаном з приводу зобов'язань відповідно до резолюцій Ради Безпеки від 13 липня 1948 р. і 5 січня 1949 р. виявилися неефектив­ними.

В 1951—1952 рр. індійський уряд створив Конститу­ційну асамблею штату Джамму і Кашміру для визначення його майбутнього, що викликало незадоволення Пакис­тану й різку критику з боку США. В лютому 1954 р. вказана Конституційна асамблея одностайно ратифіку­вала рішення про приєднання штату до Індії. Після під­писання в травні 1954 р. пакистано-американського дого­вору про взаємодопомогу в галузі оборони ставлення Заходу до кашмірського питання зазнало змін. З цього року США розпочали постачання озброєнь своєму союзнико­ві, що, на думку індійської сторони, «не могло бути роз­цінене інакше, як втручання в індійсько-пакистанський конфлікт через Кашмір, тимчасово врегульований у 1949 р.». Пакистан і Кашмір набували великої ваги для США як військовий оплот проти поширення комунізму в Азії. Ось чому при обговоренні кашмірського питання в Раді Без­пеки 00Н у 50-ті роки англо-американський блок під­тримував позицію Пакистану.

Відверто пропакистанська позиція англо-американського блоку в Раді Безпеки завела врегулювання кашмір­ської проблеми в глухий кут. Певно тому з середини 50-х до середини 60-х років Індія дотримувалася курсу на пос­тупове усунення 00Н від участі в кашмірському врегу­люванні, даючи згоду обговорювати спірні проблеми з Пакистаном тільки на двосторонній основі.

В 1959—1969 рр. взаємні пошуки Індією і Пакистаном шляхів до нормалізації відносин привели до досягнення двосторонніх домовленостей, що розв'язували ряд неврегульованих проблем. Серед них були численні прикор­донні питання, врегульовані в межах січневої 1960 р. індійсько-пакистанської угоди, а також проблема розпо­ділу між двома країнами водних ресурсів річки Інд.

Проте на рубежі 60-х років спостерігається нове загос­трення дещо приглушених у попередні роки суперечнос­тей між Індією і Пакистаном. Погіршення індійсько-китайських відносин Пакистан намагався використати з вигодою для себе. В січні 1962р. президент Пакистану відхилив індійську пропозицію вести переговори щодо йашмірської проблеми на основі визнання лінії припинення вогню в Кашмірі постійним кордоном між двома країнами, а 3 травня того самого року побачило світ спільне китайсько-пакистанське комюніке про згоду сто­рін провести переговори з метою визначення й уточнен­ня кордонів. Індійський уряд рішуче виступив проти не­законної з його точки зору демаркації кашмірських кордонів і заявив в 00Н про невизнання такої угоди. Він розглядав пакистано-китайське зближення як розвиток лінії на ізоляцію Індії в Азії й на провокування Па­кистану зайняти жорсткіші позиції з кашмірського пи­тання.

Воєнна акція Китаю проти Індії восени 1962 р. ус­кладнила її міжнародне становище й певним чином пос­лабила індійські позиції в індійсько-пакистанському протистоянні. Врегулювання спірних питань з Пакиста­ном з урахуванням домагань останнього висувалось Захо­дом як одна з умов надання Індії військової допомоги. І Вашингтон, і Лондон офіційно заявляли, що масштаби військових поставок та їхня тривалість визначатимуться тими зусиллями, яких Індія докладатиме до врегулювання індійсько-пакистанських розбіжностей. Під їхнім тиском наприкінці грудня 1962р. Індія розпо­чала прямі переговори з пакистанською стороною. Індія пішла на переговори, сподіваючись зменшити напру­женість відносин з Пакистаном і тим самим пом'якшити складне становище на своїх кордонах. Однак документ, оприлюднений за підсумками цих переговорів, засвідчив, що розбіжність точок зору Індії й Пакистану на кашмірське питання не дала сторонам змогу дійти згоди. Провал переговорів був значною мірою зумовлений тими рішучими кроками до взаємного зближення, які в цей період здійснювали Пакистан і КНР. На кінець 1963 р. центр міжнародної напруженості переміщається на індійсько-пакистанські взаємовідносини, в яких, утім, у наступні два роки спостерігалися періоди певного по­тепління.

Стан політичної напруженості між двома країнами переріс у готовність сторін використати військову силу для відстоювання своїх позицій. Уже у квітні 1965 р. сталися серйозні збройні сутички між військами Індії й Пакистану через невелику прикордонну ділянку в районі Качського Ранну, які вдалося припинити за посе­редництва англійського уряду. ЗО червня 1965 р. була до­сягнута індійсько -пакистанська угода про припинення вог­ню, відновлення статус-кво й відведення збройних сил на позиції, які вони займали на 1 січня 1965р.

Припинення воєнних дій на Качському Ранні не привело до пом'якшення напруженості в індійсько-пакистанських відносинах. На початку серпня 1965 р. її центром стає Кашмір, внутріполітична ситуація в якому була вкрай нестійкою. Політичну нестабільність у Джамму і Кашмірі Пакистан використав для перекидання через лінію припинення вогню переодягнених у цивільне пакистанських військових з метою організації диверсій і заворушень. Індійський уряд заявив протест Пакистанові й групі спостерігачів 00Н у Кашмірі з приводу порушен­ня лінії припинення вогню і звернувся до Генерального секретаря 00Н із проханням втрутитись у справу. Власті Ісламабада, які подавали події в Кашмірі як боротьбу кашмірців проти «індійського ярма», відхилили звинува­чення Індії. В середині серпня вздовж усієї лінії при­пинення вогню точилися запеклі бої, хоча сторони утри­мувались від заглиблення на територію одна одної. Після переходу 25 серпня 1965 р. індійськими військами лінії припинення вогню в Кашмірі міждержавна прикордонна сутичка набрала форми повномасштабної війни, оскільки у воєнних діях з обох сторін були застосовані танки, важка артилерія та авіація.

На надзвичайних засіданнях Ради Безпеки 00Н 4 і 6 вересня 1965 р. були одностайно прийняті резолюції № 209 (1965) та № 210 (1965), які закликали обидві сторони до негайного при­пинення вогню і відведення військ на вихідні позиції. Пакистанська сторона намагалася пов'язати питання припинення воєнних дій з питанням «гідного врегулю­вання кашмірського спору», що, звичайно, не могло не відбитися на позиції індійської сторони. 20 вересня 1965р. Рада Безпеки одноголосно ухвалила резолюцію № 215 (1965), що вимагала припинення вогню 22 вересня і по­дальшого відведення всіх збройних формувань на позиції, які вони займали до 5 серпня 1965 р. В ніч на 23 серпня вогонь на індійсько-пакистанських фронтах був припи­нений. У відносно швидкому погашенні воєнного вогни­щу на індійському субконтиненті важливе значення мав збіг у даному випадку інтересів СРСР і США. Сконцент­рувавши свої зусилля на досягненні негайного припи­нення вогню, вони діяли в одному напрямі, виходячи з того, що індійсько-пакистанський конфлікт торкався долі багатомільйонних народів і що він загрожував перерости в більш широке зіткнення з втягненням зовнішніх сил.

Важливий фактор нестабільності в цьому регіоні становила позиція китайського керівництва, яке в самий розпал воєнних дій між Індією і Пакистаном про­вокаційно проголосило свою цілковиту підтримку остан­нього в боротьбі проти Індії, погрожуючи відкрити «дру­гий фронт» на індійських кордонах. До того ж війська обох сторін не були відведені на позиції, які вони зай­мали до 5 серпня 1965 р.

В такій обстановці нетривкого перемир'я роль посе­редника в урегулюванні індійсько-пакистанського конф­лікту взяв на себе СРСР. Уряди США й Великобританії висловилися на підтримку радянської пропозиції про добрі послуги при прямих переговорах між Індією і Па­кистаном і порадили їм прийняти запрошення радянсь­кого уряду. Виявивши добру волю, обидві сторони прий­няли радянську пропозицію без будь-яких попередніх умов, і 4 січня 1966 р. в Ташкенті розпочалися важкі переговори прем'єр-міністра Індії Л. Б. Шастрі і прези­дента Пакистану Мохамеда Айюб-Хана з питань урегулю­вання міждержавного конфлікту. Вони закінчилися під­писанням 10 січня 1966 р. Ташкентської декларації, в дев'яти статтях якої були визначені невідкладні заходи з відновлення в регіоні нормального й мирного становища. Зокрема, сторони проголосили рішучість відновити нормальні й мирні відносини, сприяти взаєморозумінню й дружбі, добросусідству й співробітництву. На особливу увагу заслуговують статті 1, 3, 4 вказаної декларації, де йдеться про відмову сторін від застосування сили та мир­не врегулювання спорів, невтручання у внутрішні справи одна одної, припинення ворожої пропаганди.

Ташкентські домовленості створювали сприятливі умови для встановлення в Південній Азії тривалого й міцного миру. Проте пов’язуванні з ними надії не виправ­далися. На думку фахівців, головною причиною неефек­тивності їх утілення в життя було те, що досягнутий компроміс дістав неоднозначну оцінку з обох сторін. До того ж вони неоднаково тлумачили ці домовленості й чекали від них зовсім різних результатів.

Негативний вплив на виконання Ташкентської угоди справила й підтримка Пакистану з боку Китаю, який після 1965 р. активізував свої відносини з Ісламабадом. Пакистанські власті розглядали свої дружні зв'язки з Пекіном як засіб зміцнення позицій Пакистану в конфлікті з Індією. До зближення з Китаєм Пакистан певною мірою підштовхнули США, які не надали йому бажаної підтримки під час війни з Індією і відмовилися від нових поставок зброї. Після підписання Ташкентської декла­рації й відведення обома сторонами своїх військ США відновили військову допомогу Індії й Пакистану.